Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Сукупність наведених аргументів дозволяє врешті-решт дати підсумкову оцінку Варшавському договору, зробити загальний висновок, що такий крок не міг викликати симпатій у народних мас, а лише породив нове невдоволення українським державним центром, особливо С. Петлюрою.

Однак, в сучасних публікаціях присутня й інша логіка, прибічники якої схильні й виправдовувати Варшавський договір і, навіть, висловлювати захоплені сентенції на адресу його творців.

Не один раз це намагався публічно демонструвати С. Литвин. Як то не дивно, однак угода коштом Західної України цілком органічно вписується в «соборницький чин Симона Петлюри [453]», в якому Голова Директорії виступає як видатний дипломат і міжнародний діяч європейського масштабу [454].

Прикметно, що основні аргументи для виправдання лінії останнього (цьому надається велика увага — чимало сторінок монографії [455]) взято з творів самого С. Петлюри, зокрема — листування, де той намагається переконати багатьох прибічників (частина з них була просто шокована змістом документа і просила пояснень) у тому, що іншого виходу не існувало. При цьому С. Петлюра не замовчує й очевидних вад Варшавського договору, в тому числі й поступок, що, за його словами, мали вимушений характер [456]. А що ж іще мав писати С. Петлюра?!

Він постійно намагався доводити, що краще мати Україну без західних земель і мільйонів українців, що там мешкають, аніж допустити, щоб республіка стала радянською. В одному зі своїх останніх листів він вкотре наполягав: «Україна як держава — буде. Думаю я, що шлях до Української державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли українська державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії; нереальні комбінації, що приведуть до того, що ніякої України не буде» [457]. Повністю виправдовуючи подібну логіку, С. Литвин всіх тих, хто зважається на критичну оцінку Варшавського договору — С. Шелухина, Ю. Тютюнника, М. Шаповала іменує не більше, як «прикрозвісними опонентами С. Петлюри» [458]. «Дістається» й тим сучасним авторам, які «продовжують ставити під сумнів значення угоди» й від В. Сергійчука [459].

В унісон з С. Литвиним і В. Сергійчуком Б. Дорошенко-Тов- мацький також вважає, що «важко переоцінити значення державно- політичних переговорів С. Петлюри з польським керівництвом і в цілому їх, безумовно, позитивний результат» [460].

Дещо врівноваженішу, діалектичнішу позицію щодо предмету дискусії зайняв О. Калакура [461], а Р. Симоненко та Д. Табачник однозначно-негативно оцінюють Варшавський договір [462], додаючи нових аргументів у дискусію навколо імені С. Петлюри, що триває, і, схоже, має тенденцію до загострення.

Суперечливими виглядають міркування щодо договору Т. Зарецької. Вона вражається, з одного боку, мужністю С. Петлюри, який зміг величезними зусиллями над собою приборкати соборницькі почуття, що мало хто навіть з його оточення міг зрозуміти [463]. З іншого боку, увага акцентується на втіленні в документі непересічних особистих якостей, дипломатичного хисту маршала Другої Речіпосполитої Ю. Пілсудського, його ближчого оточення, яких не зупинили ані внутрішня опозиція планам щодо України, ані негативне ставлення до них з боку Великобританії, Франції, Чехословаччини, Румунії [464]. Зрештою, не вдається уникнути асиметрії у висновку: «Зміст Угоди відображав нерівність сторін, умови диктували поляки» [465].

Наводячи авторитетні свідчення, покликані додатково переконати у необхідності позитивної кваліфікації польсько-українського союзу, Т. Зарецька не помічає, що з них часом можна вивести і не такі вже однозначні міркування. Скажімо, це стосується слів Г. Юзефовського: «.Якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-української єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-українське «ми» [466]. Адже саме-собою виникає питання про міру суб'єктивізму у прийнятті надзвичайно відповідальних рішень, що зумовлювали величезні випробування для мільйонів і мільйонів людей: і українців, і поляків, а також для росіян.

Однак більше за будь-які найлогічніші обґрунтування й розмірковування, зрештою, важить суспільна практика, в горнилі якої перевіряються політичні розрахунки, проекти, справджується, чи спростовується вірність стратегії, тактики, здійснюваних кроків.