Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Це підтвердила й згадана «Деклярація Правительства Української Народної Республіки» від 2 червня 1920 р. З перших її слів ставало зрозумілим, що це відверто антиросійський, антибільшовицький документ.

У ньому віддається належна шана тим, хто впродовж трьох років вів боротьбу за власну державність, підкреслюється особиста роль Симона Петлюри, «дружня допомога» польського народу. «Тепер наш народ може приступити до заведення на Україні того ладу, якого йому треба, може відновити свою державність, — стверджувалось у декларації. — Порядок на Вкраїні повинен відповідати дійсним потребам населення. Иого встановить народне представництво — парламент, складений на підставі загального, рівного для всіх, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права. Тоді не зможе одна якась партія підбивати під себе всю людність, як цього хотять большовики-комуністи для своєї партії.

Щоб провадити підготовчу роботу до скликання парламенту та щоб держати до того часу лад в державі і поліпшити її стан, Головний отаман Симон Петлюра покликав нас до роботи…» [545].

Засадами діяльності визначались: створення міцної дисциплінованої армії; «.поліпшення народного господарства, забезпечуючи робітничим масам здобутки революції, а державі певні джерела доходу. Воно («правительство» УНР. — В. С.) вживе заходів, щоб притягти приватну ініціативу до відбудови зруйнованої промисловості, дрібної та великої, і для того ж підтримає ремісничу працю, щоб вона могла розвиватись і організуватись при найбільш сприятливих обставинах. Рівно ж буде застережено волю і розвиток торгу, як зовнішнього, так і внутрішнього.

Уважаючи нашу кооперацію одною з основ міцного економічного розвитку держави, уряд сприятиме кооперативним установам в їх роботі та поширенню впливу на ріжні галузі народного господарства.

Одночасно треба перевести і посильне оподаткування людности. Це оподаткування буде одним із засобів налагодження фінансового становища держави, дасть можливість не так значно побільшувати випуск паперових грошей, підійме цінність грошей і тим знищить ту страшну дорожнечу, від якої населення терпить більше страт, ніж від справедливих податків» [546].

З наведених положень декларації виразно проглядає турбота передусім про цензові елементи і здійснення заходів, характерних для капіталістичної економіки.

Суперечливо оцінювалась у документі й сутність аграрної проблеми в Україні: «Велика руїна повстала на Вкраїні, коли рішалася земельна справа. Але ж тепер революція досягла своєї найвищої соціальної мети, передавши землю до рук селянства, яке є основою нашої державності.

Земельна справа може бути спокійно вирішена згідно інтересам селянського та загально-державного господарства в нашій Вкраїні голосом самого народу. Отже, правительство вважає, що до остаточного вирішення земельного питання в парламенті вся земля і надалі повинна залишатися в користуванню селян, котрі її оброблюють і обсівають, під загальним керуванням міністерства земельних справ та його органів на місцях» [547].

Тобто в одному й тому ж абзаці документа твердилось і про те, що мети досягнуто, і про те, що остаточного розв'язання проблема ще не має. На яких принципах планувалось її розв'язати, — залишалось незрозумілим.

Мова йшла також про допомогу «нормальному» розвиткові освіти й культури, про широке оповіщення світової громадськості щодо боротьби українців за допомогою поляків проти «московських імперіялістів», про закріплення добросусідських відносин з Румунією й досягнення якнайширшого порозуміння з державами Прибалтики, Чорномор'я та Кавказу, про гарантії прав національних меншин і консолідацію всіх громадян України, спрямування їхніх зусиль на «відновлення життя зруйнованої, знесиленої України» [548].

«Внутрішнє життя республіки потребує для піддержки сталого ладу відповідних органів на місцях, — наголошувалося в урядовій декларації. — Правительство має своїм завданням перевести систему внутрішніх реформ, ставлячи в першу чергу заведення твердої влади та планомірної організації ладу і повного спокою. Щоб забезпечити життя і добробут всіх громадян України без ріжниці нації, конечною точкою внутрішніх реформ буде заведення міцних органів місцевого демократичного самоврядування, на яких й спиратиметься в своїй діяльности майбутнє народне представництво.

Поки складуться умови, які роблять можливим проведення виборів в парламент на вказаних вище підставах, правительство в найкоротшім часі скличе тимчасовий орган — передпарламент з представників населення, місцевого самоврядування, громадських, політичних, професійних і кооперативних організацій. Цей передпарламент і буде творити біжучу законодавчу роботу, яку тепер силою обставин примушена провадити Рада Народніх Міністрів» [549]. Відстоювання ідеї парламенту, який обиратиметься на основі «п'ятичленки», й оприлюднення ближчих планів щодо скликання передпарламенту означали, що відходу від позиції правих сил не сталося. Це робило проблематичною підтримку запропонованого курсу широкими масами українства, яке дедалі лівіючи, відверталося від української влади.