Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Уже в ході відступу польських армій С. Петлюра прагнув домогтися якихось нових рішень у стосунках з Річчюпосполитою, намагався знайти можливість для особистої зустрічі з Ю. Пілсудським. Останній же уникав контакту, відмовив Головному отаману в аудієнції в Перемишлі й Луцьку, зрештою згодившись на коротке побачення 16 липня в Замості.

Незважаючи на доводи й прохання С. Петлюри, Ю. Пілсудський відверто давав зрозуміти лідерові УНР, що Польща прагне вислизнути із затяжної гри. При цьому польський керівник посилався як на визначальний чинник на позицію країн Антанти в українському питанні, наставляючи колегу моралізаторськими аргументами: «Українці самі повинні продемонструвати доконані факти, які б довели, що незалежна Україна насправді існує. Наприклад, підняти загальне повстання» [550].

Ю. Пілсудський не забажав обговорювати питання Східної Галичини. Проігнорував він і розпачливі розмови С. Петлюри, що в разі укладення польсько-радянського перемир'я українці будуть просто залишені союзниками напризволяще [551].

Польське суспільство, втомлене 7-річною війною й смертельно перелякане приходом під мури Варшави червоних частин, не бажало більше ризикувати. Політиків більше цікавило утримання влади на «східних кресах» («синиця в руці»), ніж нанесення поразки радянській Росії й радянській Україні («журавель в небі»). Зацікавлення у припиненні війни висловлювали й більшовики.

Та найголовнішим все ж було, мабуть те, що Рада Антанти не підтримувала антибільшовицьких мілітарних намірів Ю. Пілсудського, наполягаючи на польсько-російському порозумінні. Перемоги Червоної армії лякали тоді багатьох, і Захід був всерйоз стурбований тим, щоб не допустити поширення революційної пожежі в Європу. То ж дипломатичними каналами тиск здійснювався на обидві сторони — і на Польщу, і на радянську Росію.

12 жовтня 1920 р. в Ризі був укладений договір про перемир'я й прелімінарні умови миру між РСФРР і УСРР з одного боку, і Польщею — з іншого. На Південно-Західному фронті з цього моменту почались переговори, які завершились укладенням перемир'я, що набирало чинності з 18 жовтня 1920 р.

Жодного помітного впливу на перебіг подій після евакуації з Києва український уряд, політичний провід уже не справляли. Нічим не могли зарадити національній справі і українські вояки. Окремі героїчні епізоди, як, наприклад, оборона протягом майже 10 днів у кінці серпня — на початку вересня Чорткова і позицій по р. Серет, участь в обороні Замостя [552], вже не важили достатньо, щоб визначати загальну ситуацію на фронті. Це й зрозуміло, адже у вересні сили Української армії налічували не більше 8 тис. чоловік (з запасними бригадами). Боєздатними були лише близько 4,5 тис. старшин і козаків [553].

Перемир'я на фронті між радянською і польською сторонами український провід зустрів з обуренням, воно призвело до розгублення, розцінювалось як зрада Ю. Пілсудським С. Петлюри, а поляками — українців. Спроби українських частин продовжувати боротьбу самотужки за їхніх обмежених можливостей були безперспективними і майже припинилися.

Нестійкість ситуації змусила уряд УНР з літа 1920 р. мало не щотижня змінювати місце свого перебування. В червні 1920 р. державні установи переїхали з Вінниці до Жмеринки, згодом — до Проскурова, потім — до Кам'янця. А в липні — і уряд, і армія перейшли Збруч і рушили до Галичини, і далі кінець-кінцем вони опинилися під Краковом, у Тарнові [554]. Заміна 20 жовтня В. Прокоповича на посаді прем'єра УНР на А. Лівицького вже мало на кого справила враження [555].

Пошуки миру Польща й радянська Росія та радянська Україна почали здійснювати без участі державного центру Української Народної Республіки. Росіян, зокрема, дуже обурювали контакти членів українського уряду з Б. Савінковим у Польщі й П. Врангелем у Криму, метою яких було створення єдиного антибільшовицького фронту. З великою стурбованістю сприйняли вони й повідомлення про підпорядкування командуванням армії УНР Окремої російської армії під орудою генерала Б. Перемикіна (колишніх білогвардійців та донських козаків) [556].

Польське керівництво дедалі ігнорувало заклики С. Петлюри, українського уряду до відновлення спільних дій. Не впливали ні прохання, ні протести «союзника» щодо підходу до питання про Східну Галичину як внутрішнього для Польщі.

За гірким визнанням І. Мазепи, «все це показувало, що польський уряд зломив свій договір з українськими представниками з 22 квітня 1920 р. і залишив українську армію і цілий державний центр УНР напризволяще» [557].