Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Перспектива ж у них була одна — або розпад, самоліквідація, або знищення сильнішими інститутами масштабних державних утворень.

Однак взаємотяжіння набатівців і прихильників «батька» на певний час привело до взаємопідтримки, навіть своєрідного вимушеного альянсу, коли анархісти намагалися втримати політичний ґрунт під ногами, що неухильно вислизав, і, зрештою, продемонструвати, що їх теорії чогось таки варті, а бодай часткова їх реалізація може підняти морально-психологічний авторитет, який, як те добре відчувалося, істотно похитнувся. Вочевидь при цьому усвідомлювалося, що й іншої сили на роль відчайдушних експериментаторів просто не знайти.

З іншого боку, зміна колишнього обережного, часом настороженого і навіть неприхильного, ставлення до набатівців на налагодження узгоджених дій давала підстави махновцям маскуватися під ідейних борців і надалі зберігати політичне забарвлення анархістського авангарду, який обґрунтовано торує шлях до бездержавного суспільства майбутнього і тим приваблювати селянські низи.

На перший погляд, виграш був обопільним. Однак з поєднання двох складових вимушених недосконалостей розраховувати на сумарний кінцевий позитивний ефект було нереалістично, безпідставно. То ж мова могла йти радше про тимчасовий тактичний розрахунок, рятівний вихід із ситуації, якому було не в спромозі відвернути жорстокої закономірності.

Винесене в заголовок розділу формулювання є, власне, легким перифразом назви книги однієї зі знакових постатей революційної доби в Україні — отамана Ю. Тютюнника {11} . Гадається, він мав моральне право назвати свій твір ще категоричніше — «З поляками проти Вкраїни» [393], оскільки знаходився з травня 1920 р., тобто з часу завершення Зимового походу, в епіцентрі подій польсько-української війни, а для прийняття відповідальних політичних і воєнних рішень на ближчу перспективу змушений був предметно заглибитися в з'ясування польсько-українських стосунків, починаючи з 1919 р. Відтак, стрижневу основу тогочасних подій він вловив абсолютно адекватно, не лише добре її усвідомлював, а й відчув на власному досвіді.

З того часу й до сьогодні проблема українсько-польських стосунків (як апогейна віха здебільшого кваліфікується Варшавський договір 1920 р.) знаходиться на вістрі наукових і політичних дискусій. Їх початки були покладені учасниками революційних подій [394].

Зважаючи на те, що з радянського боку у війні задіяні були й РСФРР і УСРР, з'явилася значна кількість публікацій як російських [395], так і українських видавництв [396]. Відповідно до класового підходу, подіям надавалося соціального забарвлення: «Війна з буржуазно- поміщицькою Польщею», «Розгром військ буржуазно-поміщицької Польщі» тощо [397]. Власне фабула зводилася до того, що черговим походом проти радянських республік, організованим міжнародним імперіалізмом, в першу чергу Антантою, стала агресія Польської держави [398]. Договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, дії державного проводу УНР, звичайно, рішуче карталися, особливо запроданство Східної Галичини й Західної Волині.

В Польщі, природно, також не бракувало спроб оцінки того, що сталося в 1920 р., а головний інтерес зводився до з'ясування причин невдач східного походу та його наслідків для внутрішньополітичного й зовнішньополітичного становища Польщі [399]. Проте на перший план висувалася концепція зіткнення двох світів — старого (буржуазного) і нового (соціалістичного), у якому на вістря війни було спільно висунуто слухняного сателіта Польщу. За такої версії, вільно чи невільно, роль власне українських чинників як підпорядкованих глобальним розрахункам і процесам, похідних від них, применшувалася. І хоча театр воєнних дій розгортався на теренах України, вони більше вписувалися в загальну концепцію боротьби світової революції проти всесвітнього капіталізму.

В емігрантській літературі продовжували «ламатися списи» навколо оцінки Варшавського договору. При цьому автори нерідко стояли на полярних позиціях, не зупиняючись перед маніпулюваннями історичним матеріалом, лише б довести зверхність власної точки зору. Науковість відходила, як правило, на другий план [400].

У сучасній Україні спеціально вивчення подій під кутом зору війни (як зовнішньої агресії) намагаються здебільшого уникати. Превалюють концепції, згідно яких Директорія УНР на чолі з С Петлюрою в контексті продовження боротьби проти радянської влади в Україні (тобто внутрішньої, громадянської війни) знайшли собі в особі поляків підмогу. Щоправда, останні виявили непослідовність, нестійкість, що привело українську справу до поразки [401].