Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Так, зрештою, війна у деяких авторів трансформується на діаметрально-протилежну сутнісну кваліфікацію. Подібно вчинили Б. Гудь і В. Голубко, а за ними й О. Калакура, який відповідний параграф монографії найменував «Польсько-українське порозуміння» [402]. До схожих схем тяжіють і автори, які ставлять собі за мету не лише всіляке виправдання, а й неодмінне звеличення ролі С. Петлюри в дуже складній і суперечливій історичній акції (про це дещо нижче, при предметному розгляді фактів, подій, документів). Розвиток логіки у позначеному напрямку приводить і до всуціль позитивної оцінки ролі Ю. Пілсудського в українсько-польських стосунках [403].

То ж значну низку аспектів непростого досвіду 1920 р. варто відтворити начебто заново, намагаючись не збочити до котрогось із полюсів під впливом новітньої політичної кон'юнктури.

При достатньо поширеній уяві, що історію творять маси, а особистість має найбільший шанс вплинути на перебіг подій за глибокого усвідомлення векторів народних рухів, нерідко трапляються й епізоди, фази суспільного розвитку, коли на перший план виходять суб'єктивні прагнення, дії харизматичного політичного діяча. Саме таку роль виконав у 1920 р. у вітчизняній історії Голова Директорії УНР, Головний отаман її військ С. Петлюра.

Болісно переживаючи поразки 1919 р., С. Петлюра непогамовно прагнув реваншу. І передусім, та й, мабуть, понад усе, його турбувало, де знайти ті сили, які повернули б йому особисту владу бодай над якоюсь частиною України. Ні конструктивної програми державотворення, ні проектів соціальних перетворень не передбачалося. Принаймні вони не були публічно запропоновані суспільству. Весь смисл розрахунків і комбінацій підпорядковувався одній меті — знищити ненависну радянську владу, котра кваліфікувалася як абсолютно чужа природі української нації, що силоміць була насаджена в Україні лише з допомогою російських багнетів. Ті ж, хто в Україні сприяв її зміцненню, оцінювались ніяк не інакше, як підлі зрадники національної справи, як агенти більшовицького імперіалізму, посібники іноземних поневолювачів українства.

Знищити владу супротивника можна було лише збройними зусиллями, лише війною, в якій можливі як перемоги, так і поразки. А що таке воєнні перемоги й поразки? Це ж загибель тисяч, десятків тисяч не лише суперників, ворогів, а й прибічників, соратників, друзів. І багато, дуже багато — цілі ріки і моря крові. Причому нерідко і немало випадкової, безневинної. І, значить — невідворотні прокльони, жадоба помсти тим, хто відігравав керівну роль у громадянській війні. Мабуть нікому з подібних особистостей ніколи ще не вдавалося уникнути такої незаздрісної долі навіть після припинення військових дій. З плином часу вчорашні герої неодноразово перетворювались у суспільній свідомості (можливо і не всього, але, як правило, досить значного відсотка населення) на злочинців і — навпаки.

І якими б переконливими не були заклики до загального замирення, генна пам'ять, емоційна реакція завжди приводять до того чи іншого розумового і чуттєвого збудження кожну людину, що намагається розібратися у перебігові подій громадянських війн, і віднайти (так вже, мабуть, влаштована людина) винуватців.

Чи усвідомлював це Голова Директорії, Головний отаман? Можна допустити, що не міг не усвідомлювати або, можливо, інстинктивно не вгадувати, розмірковуючи над своїми планами повернення на Батьківщину. Але він відкидав сумніви й нестримно прагнув боротьби.

Перебування С. Петлюри у Варшаві, куди він прибув 7 грудня 1919 р. і вже 9 грудня зустрівся з Ю. Пілсудським, комфортним назвати важко. У повітрі буквально носилась ворожнеча поляків до українців, які «посміли» зайти «так далеко», що спробували заснувати державність на землях Східної Галичини й Західної Волині — «на віковічних польських теренах». То ж їх показово провчали.

0. Доценко, колишній ад'ютант С. Петлюри, у праці «Літопис Української Революції» наводить численні факти про польський терор на українських землях у грудні 1919 р. — січні 1920 р. та й пізніше. У коментарях майже в кожній фразі не обходиться без термінів — «лютування поляків», «грабежі», «жорстокість», «знущання», «здирства і насильства польські», «польська воєнна вакханалія» тощо [404].

1. Мазепа також ділиться численними враженнями, суть яких зводиться до формули: «поляки поводилися на наших землях, як окупанти» [405]. Він, зокрема, наводить зміст інформації, одержаної від Головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнка, про становище в Кам'янецькому районі: «Поляки забирали й вивозили в Польщу все: хліб, цукор, різне військове майно, шкіру, рештки мануфактури та інших товарів. Навіть телефони повітового земства зруйновано і всі апарати вивезено. Ціни на все піднялися страшні. Одночасно поляки взяли всю адміністрацію в свої руки. Почалися організовані реквізиції, арешти, труси. В місті знищено всі українські національні ознаки, знято український прапор, українські вивіски наказано перемалювати на польські. Нарешті польський місцевий комендант