Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Якщо ж на цей сприятливий ґрунт «лягали» ще й «науково» оформлені, відлиті у привабливі гасла ідеї анархізму, стихійні прибічники свободи, «безвладного суспільства» зі ще більшим натхненням продовжували «гнути» свою, однак уже «схвалену» «вченими людьми», інтелігентами, політиками лінію, чинити справу вже і не за чужою намовою, а начебто за покликом власної душі.

Однак повного співпадіння анархістських ідей та інстинктивної поведінки селянської маси не було й бути не могло. Керівники анархістської української конфедерації «Набат» дедалі переконувалися у нездійсненності своїх програмних задумів, так би мовити, в «чистому вигляді».

Паліативний витвір, який знайшов втілення у «вільних радах», «суспільно-господарських організаціях», з одного боку, означав не що інше, як відхід від основоположних принципів анархізму, а з іншого відразу ж виявив свою практичну неспроможність. Треба визнати, що предметного аналізу анархістської практики в 1917–1920 рр. тривалий час не здійснювалось. А самої дотичності (справжньої, чи наіменованої) анархізму до махновщини («анархо-махновщина») уже видавалося достатнім для повної дискредитації загалом не такої простої ідейної течії. Те ж, що зв'язки, взаємодія тут були дуже складними й нерівними, розуміли лідери анархізму [383]. Однак до їх висновків мало прислуховувались.

Втім, народилася, а потім і закріпилася тенденція ідейного спростування анархізму як результат боротьби більшовиків проти антинародних теорій, програм, їх агітаційно-пропагандистських зусиль. Однак серед інших суперників більшовиків безпосередньо анархістам відводилося дуже скромне місце. Власне ідеологія останніх просто оголошувалася відверто бандитською, що мало під собою фактичну основу, оскільки анархісти не гребували залучати під свої прапори (чи так ставалося стихійно) порівняно широкі кола кримінальних елементів.

Предметний, ґрунтовний підхід до проблеми демонструє хіба що М. Боровик [384].

Критично використовуючи надбання радянських і сучасних російських істориків [385], молодий дослідник доповнює загальну картину аналізом джерел регіонального (українського) походження.

Заслуговує на увагу достатньо виважений і аргументований висновок автора, згідно якого весь анархістський рух в Україні в XX ст. мав анархо-комуністичну спрямованість. Незважаючи на непримиренні суперечності між окремими течіями, існували засадничі принципи, своєрідна програма-minimum, які об'єднували всі відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу, будь- якої організації, заснованої на засадах централізму і представництва; заперечення політичних форм боротьби, демократії і парламентаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснованого на експлуатації найманої праці; переконання, що революція взагалі і анархістська, зокрема, не декретується верхами, революційною меншістю, але здійснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо від мас. Саме на цих принципах базувався анархо-комуністичний ідеал суспільної організації: революцією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета боротьби, визнана переважною більшістю анархістів [386].

Слід сказати, що прагнучи до реалізації ідеалу безвладного суспільства, переважна більшість анархістів не могла не ставитися вороже до радянської політичної системи. Тому, йдучи на певний компроміс у підтримці більшовиків в критичні моменти класових зіткнень (феномен «радянського анархізму»), в інших, дещо менш конфліктних ситуаціях вони висували гасло «третьої революції», яка мала ліквідувати залишки експлуататорської системи, якою в їх уяві поставала й радянська влада, тим більше, що вона тяжіла до диктаторських методів, сутності управління. Однак в умовах Громадянської війни будь-які виступи проти більшовицької влади об'єктивно грали на користь супротивної сторони — саме тих суспільних верств, проти влади яких так запекло боролись анархісти. Вони не змогли вирішити цю дилему. Подальший розвиток подій показав, що анархісти завжди боролися проти антибільшовицьких сил, коли комуністичній владі загрожувала небезпека, і потерпали від цієї влади, коли вона зміцнювала свої позиції. Анархісти ніколи не були настільки впливовими, щоб реально утворити «третій табір» і йти своїм шляхом у революції. Розвиток подій змушував їх захищати радянську владу, що явно суперечило теоретичним постулатам анархізму (гадається, тут можна не торкатися таких тонкощів в течіях анархізму як анархо-комунізм і анархо-синдикалізм, що на практиці не мало великого значення у стосунках з більшовиками, владою рад, а представники, лідери обох течій час від часу об'єднувалися й вели спільну лінію, як це було з конфедерацією анархістських груп України «Набат»).