Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Добре була відома й особлива жорстокість Н. Махна щодо колишніх повстанців, які перейшли на бік більшовиків, як, втім і щодо тих («дезертирів»), хто з різних причин (втома, зневіра, страх червоного терору й т. ін.) не бажали прилучатися до загонів, що на заклик батька відроджувалися [377].

Однак, зрештою, вирішального значення все це вже мати не могло. Як не справляли колишнього враження неодноразові набіги на Гуляй-Поле і навіть короткочасні захоплення «столиці». Вона тут же залишалася повстанцями. До того ж поступово істотно підупадав авторитет самого батька, навіть у його рідному селі. Дослідник В. Верстюк наводить у своїй книзі великі за обсягом витяги зі щоденникових записів начальника махновської контррозвідки Л. Голіка, які проливають певне світло на причину цієї тенденції. Ось лише один епізод:

«5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько почав пити ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з «біблея» стріляє повстанців, що сидять дома і не бажають йти воювати. Зі своїми «холуями» він сів на коня і відвідував повстанців, матірно їх лаючи.

Зустрічаючи на вулиці колишніх махновців, він бив їх нагаєм. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на лід. Той провалився, а потім, вибравшись, обмерзлий побіг на Бочани. На вулиці піймали Користильова, побили, а увечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з'явилися, а колишні махновці, не бажаючи війни з червоними, від нас ховалися…» [378].

Аналізуючи стан духовної кризи, яку переживав у той час Н. Махно, історик пише: «І знову, як і у червні 1919 р., він був відкинутий більш могутньою силою від справи революції: хто не такий, як ми, той проти нас. Армія розвалювалася на очах, вчорашні повстанці вперто не бажали братися за гвинтівку, в загоні залишилося декілька десятків чоловік. Як затравленому звіру доводилося йому відбиватися від постійних переслідувань. Було від чого втратити голову. «Батько» часто п'є, апелює до свого оточення, лютує від пасивності селянства. Чи достатньою мірою розуміє він зміну ситуації? Чиї інтереси відстоює у абсолютно безперспективній боротьбі, яка приносить лише нові страждання, нову кров і нове горе? Здається, на той момент внаслідок внутрішньої боротьби в цьому перемогли безмежна сила волі, революційний фанатизм, нарешті амбіція, які змушують йти на крайні заходи, щоб не дати зотліти останній іскрі, яка жевріє на згарищі могутнього колись вогнища. Чи вдасться їй підняти нове полум'я?» [379]

Як покаже подальший перебіг подій, Н. Махно знайде сили ще й ще збирати навколо себе прихильників, а чергові, часом дуже відчутні, знекровлюючі поразки ще тривалий час не приводитимуть до остаточного знищення, викорінення складного феномена.

Ґрунтовне з'ясування сутності повстанського, махновського руху, причин його невдач і, зрештою, ліквідації, що відноситься переважно до 1920 р. (хоча окремі вогнища залишалися й спалахували досить яскраво і в 1921 і, навіть, подекуди в 1927 рр.), неможливе без аналізу впливу анархістських настроїв та ідей на українські маси. В період громадянської війни Україна перетворилася на один з наймогутніших осередків реалізації задумів М. Бакуніна та П. Кропоткіна.

При цьому, мабуть, варто мати на увазі, що частково (більшою мірою) мова може йти про кваліфікацію феномена війни «всіх проти всіх», війни «проти всіх влад» як практичного втілення анархізму на стихійній основі, у більшості випадків навіть без розуміння того, що є певний напрямок суспільної думки, який теоретично обґрунтовує відповідні дії. Антиетатистські настрої в умовах безперервної зміни влад, неспроможність жодної з них запровадити бодай елементарний порядок настільки дезінтегрували соціальну систему, що українське село, замикаючись в собі, творило «неписаний» оригінальний устрій, який М. Попович доволі влучно найменував «сільською анархією» [380].

До цього можна додати й достатньо поширені уяви про міцне коріння в Україні традицій козацької «вольниці», що, попри свою відносність, умовність, зумовлювали схильність українського селянства до спротиву будь-якій владі, відсутність поваги до держави, її інституцій взагалі [381].

Достатньо реалістично оцінювали ситуацію комуністи. В резолюції IV конференції КП(б)У зазначалося: «Повна дезорганізація господарського життя країни, повний розрив зв'язку міста і села, безперервна зміна влад створили ґрунт для значного зростання ненависті в селянських масах та невеликій частині декласованого пролетаріату до держави, навіть і до робітничої» [382].