Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Водночас варто відзначити, що та ж організація «Набат» (В. Волін {9} , М. Мрачний, А. Которович, И. Гутман, Я. Суховольський та ін. {10} ) непримиренно вороже ставилися до українського національно- визвольного руху, кваліфікуючи його проявом буржуазної реакції. Як прихильники «абсолютного інтернаціоналізму» — «анархія не має Батьківщини» — вони й Україну розглядали лише як авангард світової соціальної революції. А гасла «Безвладної Трудової Федерації України» взагалі зависли в повітрі, не мали практичних наслідків.

Успіхи ж більшовиків у війні з денікінцями й поразки махновців дозволили органам радянської влади активізуватися й зосередитися на боротьбі з анархістами, поширюючи й на них репресивні, нищівні акції, незважаючи на те, чи діяли вони легально, чи підпільно [387].

Вбачаючи одну із причин власних невдач у тому, що Н. Махно діє непослідовно, допускає неприпустимі ідейні коливання, шарахання, переживає стан морального падіння, набатівці на певний час дистанціювалися від «некерованого батька» [388], однак оптимальних рішень так і не знаходили.

У пошуках виходу зі скрутного становища, в якому опинився анархістський рух, керівники Конфедерації «Набат» у лютому 1920 р. знову звернули увагу на південне повстанство. На ІІ конференції «Набату» махновщина була визнана достатньо здоровим чинником, здатним і за суб'єктивними, і за об'єктивними причинами виконувати завдання третьої революції [389].

В квітні 1920 р. на нараді керівників «Набату» в Харкові було вирішено спрямувати всі сили Конфедерації на завоювання з допомогою повстанців певної території і розпочати будівництво анархічної комуни.

І. Тепер (Гордеев) стверджує, що резолюція харківської наради була знищена під час арешту майже всієї організації й наводить по пам'яті її основні положення:

«а) сама історія диктує необхідність якнайшвидшого переходу від слів до справи, тобто до здійснення заповітів батьків анархізму Бакуніна, Крапоткіна, Маллатеста та ін.

б) Через об'єктивні умови і можливості, які існують в Україні, борг перед загальною анархістською революцією зобов'язує саме українських монархістів-набатівців бути застрільниками у справі реального здійснення анархізму, здійснення перших досвідів і експериментів анархістського будівництва.

в) Ближчим тактичним завданням має стати завоювання при допомозі повстанства невеликої території, в межах якої мають розпочатися експерименти будівництва безкласового суспільства, що власне стане кращим результатом ще не переможеної 3-ї революції.

г) В силу всіх вищевказаних завдань сама собою витікає необхідність злучення у дещо ціле й повну відповідність теоретичного й фактичного ставлення до махновщини, тобто настільки міцно зв'язати махновщину з набатівським рухом, щоб ні тіні різниці, ні тіні осібності, неузгодженості в спільних завданнях і цілях — не проявлялося.

д) Старатися в самому Махнові виховати найактивнішого виконавця волі конфедерації і в такий спосіб зжити в ньому ті негативні риси, які можуть стати на заваді здійснення всіх завдань, що намічені» [390].

Безумовно, навіть у згоді на політику «завойовництва» вже проглядав відступ від принципових засад анархізму. Однак той поспіх, з яким коригувалися вчорашні уяви, свідчив швидше про брак впевненості у сприятливій перспективі.

І. Тепер (Гордєєв) вважає, що насправді в умовах громадянської війни набатівцям просто не вистачило витримки й вони круто повернули від надкласових позицій до теорії класової боротьби. А вістря цієї боротьби тепер спрямовувалося проти пролетаріату, за інтереси куркуля [391].

Так чи інакше, Секретаріат конфедерації направив до реввійськради Н. Махна делегацію у складі Барона і Суховольського. Обидві сторони швидко дійшли порозуміння (принаймні, колишні ідейні суперечності не виявлялися). Однак анархістський рух продовжував перебувати в кризі (навесні-влітку репресії проти анархістів посилилися [392], ряди їх організацій зменшувалися, а території для проведення планованих експериментів махновці забезпечити не могли, самі з трудом рятуючись від переслідувань червоних. Час повинен був показати, чи знайдуться нові рішення та шляхи їх здійснення.

Можна висловити припущення, що махновщина уже в першій половині 1920 р. мала всі шанси перетворитися на банальний бандитизм, а чисельна донедавна армія — на одну з типових банд, які у великій кількості оперували тоді на теренах України під орудою отаманів і самі добре не знали, й не могли пояснити іншим, за що борються, до чого прагнуть.