Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Відмова галичан від наполегливих пропозицій С. Петлюри, незважаючи на «попередження» «про корпус Галлера», звісно, перешкоджала здійсненню планів Головного отамана, зривала їх. Так, прямою реакцією на ситуацію в українському таборі стала телеграма голови місії Вищої ради Паризької мирної конференції у Варшаві Ж. Нуланса в Париж. У ній, зокрема, говорилося: «Український уряд наполягає на проведенні в Одесі переговорів з представниками союзників з питань військового співробітництва та визнання України Антантою. За будь-яку ціну слід перешкодити методом тиску на угорський уряд постачанню українській стороні зброї та боєприпасів, які обмінюються на нафтові продукти за маршрутом Мокай- Стрий. Нарешті, заборона ввозу товарів в Україну до того часу, поки вона не підкориться волі Антанти, могла б бути також дійовим засобом проти України.» [413].

Абсолютна непоступливість антантських місіонерів не поколивала бажання С. Петлюри досягти угоди з ними. Навпаки, вона привела до готовності йти на нові поступки, як на переговорах в Одесі, так і з польською стороною (контакти тут практично не припинялися упродовж всього 1919 р., а місії змінювали одна одну). І чим безнадійнішою виглядала перспектива допомоги УНР з боку Антанти, тим більше С. Петлюра відчував залежність від загалом єдиного можливого рятівного «польського чинника».

І, зрештою, не можна пройти ще повз один момент. Сплило трішечки більше місяця після проголошення Акта злуки 22 січня 1919 р., однак член Директорії, чий підпис стояв під Універсалом соборності, виявляє готовність не рахуватися з його сутністю. І про УГА Головний отаман говорить без співчуття і не як про підпорядковану собі (бодай формально) формацію, а як про щось чужорідне — він попереджав про корпус Ю. Галлера, та його не послухали, ось Українська галицька армія й зазнала поразки (за сказаним мало не вчувається «Не послухали — то й маєте»!).

З кожною новою місією, які надсилав С. Петлюра до Ю. Пілсудського, а також під час таємних зустрічей з емісарами від останнього [414], український діяч дедалі прив'язував себе до «польської колісниці». Офіційна Варшава поводилася неприступно щодо проблеми Східної Галичини й Західної Волині. В. Курдиновський навіть уклав у травні 1919 р. договір з главою польського уряду І. Падеревським, який обіцяв Польщі широкі територіальні уступки (кордон у Галичині мав проходити по р. Збруч) [415]. Домовленості В. Курдиновського, котрий начебто перебільшив свої повноваження, були дезавуайова- ні урядом України. Проте вони погіршили й без того складні взаємини УНР і ЗУНР, а поляки успішно використовували текст договору на мирній конференції у Парижі, домагаючись визнання приналежності Східної Галичини до Польщі. У вересні для переговорів з польським урядом до Варшави вирушила українська делегація на чолі з міністром закордонних справ України А. Лівицьким. І хоча тодішній голова Ради народних міністрів І. Мазепа стверджував у своїх спогадах, що ніхто не збирався заключати договору «коштом Галичини» [416]й не давав відповідних інструкцій, справа саме до цього й посувалася. А Голова Директорії й Головний отаман лише відтягував невідворотну згоду на польські вимоги, оскільки змушений був рахуватися із потенціалом УГА. Без неї С. Петлюра давно б втратив будь-яку надійну опору в Україні.

Тому, наприклад, як обережне зондування реакції на ймовірний крок може розглядатись заява чергового місіонера до Варшави П. Пилипчука, оприлюднена 23 серпня 1919 р. польськими газетами, про незацікавленість уряду УНР у справах Східної Галичини. Можливо, то була й провокація польських журналістів, що свідомо перекрутили слова дипломата [417]. Однак, не виключений і досить поширений у дипломатичній практиці ефект «випробувальної кулі» (з відпрацьованими наперед наступними атрибутами публічних спростувань, відкликанням посланців тощо).

Саме в серпні 1919 р., напередодні делегування місії П. Пилипчука до Варшави С. Петлюра вперше особисто звернувся з листом до Ю. Пілсудського, в якому наголошував, що «стає очевидною конечність певного порозуміння між польським та українським командуванням для дальшої боротьби.» [418].

Варто звернути увагу на те, що писалося це в момент істотного напруження стосунків у соборному таборі, маневрів керівництва Української галицької армії, спрямованих на пошук шляхів порозуміння з денікінцями. Природно, ці мотиви набули ще більшої гостроти на жовтень 1919 р., коли до Польщі було споряджено надзвичайну дипломатичну місію на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким. Крім нього, до складу місії ввійшло ще 4 наддніпрянці — Л. Михайлів, П. Понятенко, Б. Ржепецький, П. Мшанецький і 3 галичанина — С. Вітвицький, А. Горбачевський, М. Новаківський.