Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Слід зазначити, що діяльність Г. Пятакова в Донбасі характеризувалася також відсутністю гнучкості у спілкуванні з людьми, невмінням уникати дрібних сутичок: військові, «натискні» методи роботи викликали невдоволення керівних господарських кадрів і робітників.

Під його керівництвом правління кам'яновугільної промисловості відверто подавляло ініціативу місцевих партійних і профспілкових органів, губернської економічної наради. С. Орджонікідзе у одному з листів писав: «ЦПКП і його керівна група, проводячи «диктатуру вугілля», виносячи на своїх плечах важку і відповідальну роботу щодо відбудови крупної кам'яновугільної промисловості, природно, зайняли економічно домінуюче становище в губернії і прагнули до цього ж в галузі партійній» [926].

Потрібну країні «диктатуру вугілля» Г. Пятаков проводив нетактовно, нетворчо, грубо, не рахуючись з інтересами інших галузей.

У чомусь характер діяльності Г. Пятакова виглядає як винятковий, а в чомусь він віддзеркалює загальні тенденції в роботі тієї генерації нових керівників, які ще вчора були на фронті й у мирний час, в народне господарство намагалися принести армійські прийоми і звичаї.

Природно, що певний час подібні дії могли сприйматися як ефективні, зважаючи на екстремальні умови. Та вони швидко виявляли і свої недоліки, з неминучістю мали бути замінені (чи, принаймні) органічно поєднані з економічними чинниками і важелями.

Вочевидь, в той момент зароджувалися й ті негативні тенденції (з креном в бік суб'єктивного чинника і нехтування економічними закономірностями), які, зміцнившись, детермінують немалі негаразди в господарському будівництві, зумовлять важкоздоланні труднощі.

Схожа до вугільної картина щодо руйнації галузі й зусиль у її відродженні спостерігалася і в металургійній промисловості. З 22 великих металургійних підприємств, які існували в 1913 р., в 1920 діяло лише 9 — і то частково. Чавуну в Україні вироблялося у 1920 р. в 200 раз менше, ніж у 1913 р., сталі — відповідно в 58 разів, а прокату — в 55 разів. Однак уже 5 вересня 1920 р. було задуто першу новозбудовану домну, а до кінця року працювало 20 доменних печей [927].

З надзвичайно тяжкого стану почали піднімати залізорудну, металообробну, машинобудівну промисловість, залізничний транспорт, який до кінця 1920 р. одержав перші десятки побудованих паровозів і сотні вагонів. Важливе значення мало повернення в галузь кваліфікованих кадрів залізничників [928].

Перші позитивні зрушення почали виявлятися і на морському та річному флоті, поступово стабілізувалася ситуація в харчовій і легкій промисловості.

Все то були лише «перші ластівки» перехідного періоду від війни до миру. Належало незрівнянно більше зробити в наступному.

Хоча в Україні уже в той час був порівняно високо розвинутий промисловий сектор, в ньому була зайнята меншість населення. Незрівнянно більше жителів належали до виробників сільськогосподарської продукції. І якщо середовище робітничого класу характеризувалося більшою або меншою одноманітністю (мова звісно про соціальний, а не національний вимір), то структура села залишалася дуже непростою. Розв'язання суто економічних проблем тут було напряму пов'язано із загальним політичним курсом держави, глибинними соціальними зрушеннями, які витікали з логіки соціалістичної революції.

Громадянська війна, з одного боку, привела до поглиблення розшарування села, з іншого — посилила роль їх заможніших верств, іменованих куркульством. Економічна влада останніх над односельцями в процесі суперечливої боротьби (іншої ж бо й бути не могло) почала доповнюватися військово-політичними впливами. Природні розбіжності заможного власника з прагненнями радянської влади з неминучістю породжували проблему, розв'язати яку в рамках порозумінь було важко, можливо — й неможливо. В міру ж поширення й посилення соціалістичного ладу актуалізувалося завдання істотного обмеження впливів куркульства, а то й повного підпорядкування заможніших верств села владі рад.

Вихід було знайдено у курсі, спрямованому на свідоме розшарування села, протиставлення його полярних елементів, мобілізацію бідноти на вивищення в суспільному житті шляхом боротьби з куркульством. Уособленням цього непростого явища стали комітети незаможних селян.

Ще 9 травня 1920 р. було опубліковано закон ВУЦВК та Раднаркому про комітети незаможних селян [929].

У документі передусім визначалося, що комітети незаможних селян створюються «для оборони інтересів бідняків і середняків села» і викладалися їх завдання: «а) якнайшвидше запровадження в життя закону про наділення землею й реманентом безземельних і малоземельних селян; б) запровадження закону про хлібну розкладку й забезпечення сільської бідноти передбаченою в законі частиною заготівлі; в) допомога радянській владі в боротьбі за її зміцнення на селі (боротьба з бандитизмом, з неписьменністю, з куркульським засиллям)» [930].