Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Все це, як і багато інших чинників морально-психологічного плану, думається, не можна не враховувати, коли сучасні дослідники намагаються осягнути процес формування й функціонування партійно-радянської еліти (часто тут вдаються до термінів — компартійна, радянська номенклатура тоталітарного суспільства, адміністративно-командної системи тощо [913]). І зовсім незрозуміло, коли окремі, зовсім не визначальні елементи біографій, рис характеру, стилю роботи штучно вириваються, абсолютизуються, тенденційно, упереджено переносяться на комплексну оцінку всієї діяльності тієї чи іншої особистості, як це, зокрема, чинить Д. Табачник щодо М. Скрипника [914]. На жаль, крім вияву очевидної однобічності, ангажованості, в хід пускаються ще й нічим документально чи фактологічно не підтверджені категоричні, серйозні звинувачення (садизм, причетність М. Скрипника до організації вбивства «десятків тисяч» невинних людей і т. ін.). Прозорий публіцистичний розрахунок на епатаж читачів, прагнення досягти будь-якою ціною бажаний ефект на перевірку обертаються марнослів'ям, втім, мабуть, зовсім не безневинним і небезкорисливим.

Звісно, означена непроста проблема — предмет спеціальної, ґрунтовної розмови. Тут же, гадається, можна обмежитись запрошенням задуматися, ну хоча б над одним питанням: чи могло так статися, щоб люди, зіткані із суціль негативних якостей, змогли перемогти (причому, не в якийсь короткий момент, а в результаті тривалих чотирьох років щонайжорстокішої боротьби) сили, які репрезентували собою пряму протилежність — розум, інтелект, освіченість, фахо- вість, гідність, порядність, гуманність, патріотизм, вірність ідеї та інші чесноти. Звести кінці з кінцями в рамках кон'юнктурної схеми буде непросто, неможливо. А відтак відходити від наукових засад досліджень не варто, яку мету б не намагалися переслідувати їх автори.

В міру зменшення безпосередньої воєнної загрози, що знаходилося в прямій залежності від перемог Червоної армії, дедалі розширялися можливості для реалізації давніх комуністичних планів щодо переустрою всіх сфер суспільного життя, передусім — його базисних сегментів — економічної, господарської сфери. Природно, предметом особливого інтересу і турботи керівництва УСРР була промисловість.

Від відновлення її функціонування залежала доля не лише України, а й Росії, всіх радянських республік. Тому було утворено спеціальний орган — Бюро по відбудові промисловості (Промбюро), яке діяло в Україні на правах філіалу Верховної ради народного господарства РСФРР. На кінець 1920 р. воно мало 45 відділів, управлінь, главків і центрів, у віданні яких перебувало 10720 підприємств. З метою предметнішого управління об'єктами Промбюро створило трести і кущі [915].

Паралельно з вибудовою вертикальної управлінської системи почала формуватися й горизонтальна структура у вигляді раднаркомів та економічних нарад, які були покликані налагоджувати функціонування націоналізованою промисловістю, причому не лише крупними підприємствами, а й невеликими (з чисельністю 5-10 працівників на них) та оснащеними механічними двигунами.

У загальній системі заходів радянської влади в Україні вирішального значення відводилося націоналізації промисловості, яка через умови громадянської війни та інтервенцій затяглася аж до кінця 1920 р.

На той момент органами ВРНГ було взято на облік в УСРР більше 11 тис. фабрик, заводів, майстерень. На їх долю припадало 82,2 % всіх задіяних в промисловості робітників і 90,5 % механічних двигунів. Тобто, в 1920 р. в руках радянської влади знаходилися уже головні галузі промисловості, що складали державний сектор — економічну основу молодої республіки [916].

Звичайно, далеко не все вдавалося відрегулювати оперативно. Немало тут було непорозумінь, помилок, які породжувалися здебільшого відсутністю досвіду, браком управлінських кадрів тощо. Проте головною причиною все ж була гігантська розруха промислового виробництва як наслідок імперіалістичної, громадянської воєн, інтервенцій, що залишили тяжкі руйнівні рани на тілі народного господарства України, завдали її економіці величезної шкоди.

То ж для того, щоб домогтися переламу в економічній ситуації, потрібні були просто-таки неймовірні зусилля, колосальна воля, нестандартні підходи й організаційні рішення. Прикладом саме такого ставлення до нових потреб суспільного розвитку може бути поведінка такої непересічної особистості як Г. Пятаков, та й інших комуністичних керівників.