Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Маркіз де Бонак, французький посол у Польщі, переправляв до Угорщини французьких солдатів і претендував на спеціальні знання про «звіра», який боровся за свою свободу. «Треба добре знати угорців й особливо поляків, — писав Бонак, — аби зрозуміти, наскільки глибокі корені пустила свобода у їхніх серцях». Тут уже мова йде не про звірячість, а про біологію: «Діти плекають це (почуття свободи) у своїх серцях від самого народження і всмоктують його з молоком матері». Згадка про материнські груди робить образ Бонака прообразом картини, що її створив Руссо 1772 року. Сам Бонак був свідком повстання поляків проти їхнього (227) саксонського короля Авґуста Сильного, союзника Петра Великого, під знаменами Станіслава Лещинського, ставленика Карла XII. Припускаючи наявність певних уз між Польщею та Угорщиною, французи перетворили карту тогочасних воєн на мову реґіональних зв’язків. Якщо ідеали свободи об’єднували Угорщину з Польщею, то воєнна тактика, вочевидь, ще більше наближала їх до татар. У своїх листах до генерал-лейтенанта П’єра Дезальє, представника Людовика XIV у таборі Ракоці, маршал Клод де Віллар жартома допитувався, «як це людина, що служила у піхоті, призвичаїлася до цієї маленької татарської війни». Маючи на увазі нереґулярну воєнну тактику повстанців, маршал Франції також проводив етнічне розмежування, згадуючи про «різницю між германцями та гунами». Він не міг передбачити, що через двісті років, під час іншої війни, самі німці стануть гунами. Віллар порівнював угорців із давніми гунами й сучасними татарами, уявляючи Східну Європу як невпорядковану мішанину відсталих народів. Ленобль у Парижі 1707 року надрукував «Історію князя Ракоці, або Війни незгодних», пояснивши, що відбулося лише кілька реґулярних битв, «адже угорці, як і татари, не воюють, стоячи на місці». В 1711 році Шарль Феріоль, французький посол у Константинополі, вивчаючи угорців із цієї зручної позиції, наприкінці повстання дійшов висновку, що ніхто не міг «змусити їх до дисципліни, до якої вони непридатні» 42. Вольтер разом з Карлом XII відкрив таку саму нездатність до дисципліни в усій Східній Європі.

Французький географічний опис 1708 року визнав Угорщину «однією з найпрекрасніших країн на землі». Але угорців вирізняло їхнє етнічне походження: «Народ, якому належить ця чудова країна, прийшов сюди з Татарії, де належав до племені гунів, чия жорстокість і набіги відомі всім». 1711 року в Парижі, тоді, коли Ракоці був на межі остаточної поразки, «непереможну Угорщину» вихваляли за її колишню славу, коли вона простягалася «від Адріатичного до Чорного моря» 43. Це створювало набір орієнтирів, подібних до розміщення Санкт-Петербурґа й Азова на іншій осі — від Балтійського до Чорного морів. Угорщину більше не сприймали як частину Османської імперії, але її образ чинив опір і могутній армії Габсбурґів, визначаючи тим самим простір Східної Європи. (228)

У 1704 році, через рік після початку угорського повстання, Джон Черчилль, герцоґ Мальборо, об’єднав свої сили з військами найкращого полководця армії Габсбурґів принца Євгенія Савойського і розгромив французів у битві біля Бленгейма, на Дунаї. Цей розгром став ударом і для угорців, позаяк перемога Габсбурґів не означала нічого доброго для їхнього повстання, яке щойно почалося. В Англії, батьківщині Черчилля, союзні зобов’язання важили більше, ніж симпатії до угорців. Даніель Дефо вважав, що угорці мали бути вдячні Габсбурґам за те, що ті визволили їх від турків, а Джонатан Свіфт у своїй «Поведінці союзників» 1711 року висловив переконання, що Габсбурґам слід піти на компроміс з угорцями і спільно виступити проти Франції. На його думку, імператор «вирішив принести справу союзу в жертву особистій пристрасті — повністю підкорити й поневолити нещасний народ» 44. 1712 року, через рік після остаточної поразки угорців, Герман Молль надрукував в Англії мапу, присвячену «Його Милості, Джону, герцоґу Мальборо, князю Міндельгеймському», адже тепер Черчилль, завдяки своїм перемогам, здобув титул князя Священної Римської імперії. Цю імперію було зображено на карті, що охоплювала «володіння, які належать Австрійському Дому», тобто на «Новій карті Німеччини, Угорщини, Семигороду та Швейцарії». Це вже була не просто нова карта, а нове картографування, яке поєднувало Німеччину з Угорщиною після перемоги Габсбурґів над Ракоці, який сам раніше носив титул князя Семигороду.