Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Англійський переклад книжки Штраленберґа вийшов у 1736 році в Лондоні під назвою «Історико-географічний опис Півночі і східних частин Європи та Азії». У французькому перекладі новою концептуальною орієнтацією знехтували, і праця з’явилася друком 1757 року в Амстердамі під назвою «Історичний опис Російської імперії». Вольтер користувався ним, працюючи над «Петром Великим» 36. Згодом навіть французи визнають нову концепцію, і в 1787 році Сеґюр, стоячи на полі Полтавської битви, міркуватиме про «долю півночі та сходу Європи». Зрештою, Україна лежала на одній широті з Францією, а шлях із Парижа до Полтави провадив прямо на схід.

У 1703 році, на самому початку війни, Петро розпочав будівництво нової фортеці на болотистій дельті Неви, в Іжорії, яку він нещодавно відхопив у Швеції. Тут, на Неві, у Фінській затоці, що виходила до Балтійського моря, було збудовано корабельню. Пізніше тут виросло нове місто, Санкт-Петербурґ, яке стало новою столицею Петра. Зведення міста на болотах стало частиною леґенди про Петра, а пізніше навіть метафорою розбудови цивілізації в Росії. Вольтер у «Петрі Великому» стверджував, що в Росії XVII століття «майже все доводилося починати спочатку», підкреслюючи, що подвиг Петра полягав саме у «творенні» 37. Якщо Буду належало відновити з руїн, то Санкт-Петербурґ доводилося зводити з нуля. Отож Петро буквально вписав нову назву (а фактично власне ім’я) на карту Європи, а європейські географи мусили нанести цю назву на свої карти.

І Санкт-Петербурґ, і Азов з їхніми корабельнями, що виходили кожна до свого моря, відбивали стурбованість Петра пошуком виходів до моря і розвитком Росії як морської держави. Крім того, Санкт-Петербурґ і Азов були тісно пов’язані як протилежні точки нової географічної осі. На відміну від старої Московії, що поширювалася на всі боки (225) від своєї столиці — Москви, петровська Росія простягалася від Балтики до Чорного моря вздовж осі, що підкреслювала східний характер Росії в Європі. Коли у 1780-х роках Катерина перетворила Севастополь на свою військову базу на Чорному морі й запросила туди петербурзьких гостей, щоб показати їм лінійний корабель під назвою «Слава Катерини», вона лише зафіксувала ці кінцеві пункти. Але протягом XVIII століття ця нова вісь викликала культурне замішання. Подорожуючи з Москви до Санкт-Петербурґа, Кокс відчував, що підходить «ближче до цивілізованих частин Європи», тоді як Сеґюр, прямуючи на південь — Дніпром до Криму, вочевидь, думав, що рухається на Схід. Це перемішання сходу і заходу, півночі й півдня означало лише те, що у XVIII столітті Східну Європу, незалежно від того, що показував компас, неминуче розміщували поміж Європою та Азією.

У 1703 році, коли Петро вирішив нанести на мапу Санкт-Петербурґ, Ференц Ракоці розпочав повстання проти Габсбурґів. Це повстання змусило Західну Європу, передовсім Францію, звернути увагу на Угорщину і сформувало образ Угорщини, що залишався незмінним протягом усього XVIII століття. Угорське повстання 1703–1711 років збіглося у часі не лише з Північною війною, що дало змогу Ракоці шукати підтримки у Петра, а також з Війною за іспанську спадщину між Бурбонами і Габсбурґами, у зв’язку з чим французи та угорці зацікавилися одне одним. Маніфест Ракоці про початок повстання 1703 року було одразу надіслано до Парижа, перекладено й опубліковано. В 1703 році одну мапу Угорщини опублікував Ґійом Деліль, а іншу, в Амстердамі, Ґерард Валк 38. При цьому голландці стежили за тим, що діється в Угорщині, з набагато меншою симпатією, оскільки вони від 1701 року разом з Англією й Габсбурґами належали до «Великого Союзу», спрямованого проти Франції. Та в будь-якому разі війна за майбутнє Іспанії ґарантувала, що погляди Європи буде прикуто до Угорщини.

Угорський історик Бела Кепеці, вивчаючи, як виявлявся інтерес французів до Угорщини впродовж цих років у памфлетах і пресі, зауважує, що, за іронією політичної історії, Людовик XIV, цей стовп європейського абсолютизму, офіційно підтримав угорські вимоги незалежності, а також (226) принцип виборної монархії. У «Gazette de Paris» вояків Ракоці ніколи не називали «бунтівниками»: спершу їх називали «незгодними», а після 1708 року, за вказівкою Людовика XIV, просто «конфедератами» 39. Есташ Ленобль видав низку памфлетів у формі байок, у стилі Лафонтена, щоб надати розголосу угорській справі. У 1705 році він написав віршовану байку «Орел, король журавлів» про Габсбурґа-орла й угорців-журавлів, а 1706 року — «Байку про левове лігво», де мудрий лис Ракоці повстав проти лева-Габсбурґа 40. Провідним інтелектуальним противником Ленобля був Ніколя Ґудвіль, що писав від імені французьких гуґенотів, вигнаних до союзної Габсбурґам Голландії. Ґудвіль не писав байок, але послуговувався образами з тваринного світу, тому дискусія дедалі більше скидалася на природничу історію. 1705 року в Гаазі він назвав угорців «страховиськами нелюдської жорстокості», гіршими за лапітів та ірокезів. Отже, він прирівняв метафоричних «страховиськ» до примітивних народів, — цілком у дусі тогочасних уявлень про Східну Європу. Природничо-історичні метафори з’явилися знову в 1706 році, коли Ґудвіль шкодував, що «германці досі не досягли значної переваги над угорцями». Проблема для нього полягала у тому, що «це повстання нагадує тіло тварини: коли їй відрубати якусь кінцівку, лють наростає, і вона стає лише сильнішою». Хоч як це дивно, але Ленобль та Ґудвіль, полемізуючи щодо Угорщини 1707 року, вдаються до однакової термінології. Ґудвіль викривав «огидного звіра» і його «варварську затятість», а Ленобль шанобливо згадував цього «дивного звіра», тобто «народ, що став до бою за свою свободу» 41.