Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Мало того, Ґудвіль усвідомлював, що Угорщина, попри свої начебто турецькі звичаї, вже не входила до складу Османської імперії. Європа повернула собі Угорщину, і він оцінював її якості вже з погляду майбутніх мандрівників, а то й колоністів: з одного боку, родюча земля і (243) пасовища, а з другого — нездорове повітря і вода, й навіть «провалля», схоже на вхід до пекла, «смердюче» настільки, що птахи, пролітаючи над ним, гинули. Але найцікавіше географічне спостереження стосувалося сили-силенної риби в угорських річках. Ґудвіль покликався на тогочасну думку, що для людей, схильних до споглядального життя, риба поживніша, ніж м’ясо, адже вона розріджує кров, а дух робить чутливішим до нових ідей. Якщо так, тоді «Угорщина — оздоровниця Республіки листів («Lieu de Santé de la Republique des Lettres»): всім нам, маленьким письменникам, які, можливо, через густу кров розбещують публіку своїми шкідливими й гидкими творами, не зашкодило б податися туди на спочинок» 54. Це, звісно, іронічний жарт — неможливо уявити Угорщину, країну скіфів, татар і гунів, місцем відпочинку європейських інтелектуалів. До того ж такий гумор свідчив, що інтелектуали, які поділяли з Габсбурґами їхні завоювання, залюбки привласнили б собі й Угорщину. Вони могли, якщо хотіли, виїхати до Угорщини на спочинок, приєднавши її до Республіки листів як санаторій. «Маленькі письменники» належали до наймолодшого покоління Просвітництва, що пишалося своєю густою кров’ю і вирізнялося грубою самовпевненістю, не боячись тих, хто критикував їхні «шкідливі й гидкі твори». Одне слово, це було те Просвітництво, що процвітало в Голландії П’єра Бейля ще до того, як дісталося Франції. Від самого початку воно потребувало іншої Європи, на противагу котрій можна було б підкреслювати вищість власної цивілізації. Ніхто з громадян Республіки листів не збирався відходити на спочинок в Угорщину та їсти там рибу.

Після того як політики завоювали Угорщину, географи вивчили її, а інтелектуали заволоділи нею, око Імперії звернулося до решти земель османської частини Європи. Історик Карл Ройдер у «Східному питанні Австрії протягом 1700–1790 років» показав, що це питання, яке традиційно відносили до кінця XVIII століття, постало вже на самому його початку. В 1715 році, за чотири роки після поразки Ракоці, резидент Габсбурґів у Константинополі вже радів з нової нагоди «перемогти турків», а «також, якщо на те буде Божа ласка, вигнати їх із Європи» 55. Протягом XVIII століття «східне питання» стане дилемою віденської політики зосередить, (244) бо увагу кожного двору і столиці на землях османської частини Європи, які можна або не можна було відібрати в Сходу. Коли Угорщину не об’єднували з габсбурзькою Богемією, то її наносили на карту й зафарбовували одним кольором із підосманськими Волощиною та Молдавією. Парадокс «Turquie d’Europe» — Європи, що належала до Сходу, — був вузловим для виникнення ідеї Східної Європи, до того ж амбіції Габсбурґів, незважаючи на військово-політичні можливості їх реалізації, також зробили внесок до розвитку цієї ідеї.

1717 року вся Європа говорила про перемогу князя Євгенія Савойського, котрий скористався туманом і захопив Белґрад. Він повернув Європі східну фортецю, місто, де пів року тому леді Мері Монтеґю вивчала арабську поезію. І вже мало важило те, що у 1739 році Австрії довелося знову втратити Белґрад: як і в випадку з Азовом, що також переходив із рук у руки, на такій невизначеності політичного статусу й трималася ідея Східної Європи. Після падіння Белґрада австрійський імператор міркував про здобуття Молдавії та Волощини, а військові експерти віденського Гофкріґсрату * розробляли план походу на Софію 56.

* Від нім. Hofkriegsrat — Придворна воєнна рада (нім.).

Затяжна Війна за іспанську спадщину на певний час унеможливила реалізацію таких цікавих намірів, тому 1718 року Габсбурґи уклали Пожаревацький (Пассаровіцький) мир з Османською імперією. Проте взяття Белґрада після відвоювання Угорщини перетворювало всю османську частину Європи на ласий шматок — і не лише для віденських державців. Картографи не вагаючись об’єднували Угорщину, Волощину, Молдавію та Болгарію, незважаючи на тогочасні політичні кордони, а мешканці Республіки листів, здавалося, збирали валізи спуститися Дунаєм до Чорного моря у пошуках рибних місць. Князь Євгеній Савойський, що дивився на завоювання з погляду військових можливостей, а на імперію з погляду управління, мав сумніви у потребі поширювати владу Габсбурґів у глиб теренів південно-східної Сербії. Він написав імператорові: «Я не думаю, що володіння тими далекими землями буде корисним для Вашої Величності, адже відстань до них і комунікаційні проблеми створять більше (245) незручностей, ніж вигід» 57. Заволодіння Східною Європою було не лише справою зброї та урядування, воно стало викликом для філософії та географії. Якщо державні діячі розмірковували про турків і про те, як «їх вигнати з Європи», географи прагнули вивчити османську частину Європи і тим самим «завершити європейську географію».