Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Міжнародні конфлікти перших двох десятиліть XVIII століття привернули до карти Східної Європи увагу Європи Західної, порушивши підходи і питання, що лишалися актуальними до самого кінця сторіччя. Карловицька угода 1699 року, битва під Полтавою 1709 року, Сатмарський мир 1711 року, падіння Белґрада 1717 року і, нарешті, Ніштадтська угода 1721 року — все це викликало геополітичні проблеми, пов’язані з російською експансією і османським відступом, а також підкреслило невизначеність польської та угорської корон. Ставленик Карла XII — Станіслав Лещинський пробув польським королем з 1704 до 1709 року, не змігши втриматися на троні після поразки свого покровителя під Полтавою. Авґуст II, курфюрст Саксонії, знову отримав польську корону в 1709 році, за два роки перед тим, як Габсбурґи 1711 року закріпилися в Угорському королівстві. Ракоці знайшов притулок в Османській імперії, оселився на березі Чорного моря; його спогади було посмертно опубліковано в Парижі. Лещинський, втративши трон, осів у Франції. У 1725 році його донька стала королевою Франції — їй випало бути багатостраждальною дружиною велелюбного Людовика XV, а сам Лещинський залишився королем без королівства, людиною, що шукала свого місця на карті. Вирішення територіальних проблем короля Станіслава, тестя французького короля, викликало міжнародний конфлікт і Війну за польську спадщину, що завершилася у 1730-х роках мирною угодою.

В 1731 році Вольтерова «Історія Карла XII» надала широкого розголосу короткому правлінню Лещинського у Польщі за двадцять років перед тим. Вольтер скористався його свідченнями яко першоджерелом: (246) «Король Станіслав виявив мені честь, переповівши свою латиномовну розмову з королем Швеції». Лещинський також виявив Вольтерові честь, підтвердивши достовірність його оповіді про Польщу: «Він розповідав про Польщу й усі події, що там відбулися, так, наче він був їх свідком» 58. 1733 року помер Авґуст II, і польська шляхта знову обрала королем Лещинського, який цим разом протримався на троні лише шість місяців. Під час Війни за польську спадщину російська армія вигнала короля Станіслава й посадила на трон Авґуста III, законного сина померлого короля Авґуста II (який мав понад три сотні незаконних нащадків). Французька військова допомога прибула запізно, аби зберегти за Станіславом трон, але Віденський мир 1738 року нарешті вирішив його проблеми: він став герцоґом Лотаринґії та Бара, зберігши за собою також титул короля Польщі. Бар з його герцоґського титулу стосувався міста Бар-ле-Дюк у Лотаринґії, але існував ще один Бар, на Поділлі, в польській Україні, місто, яке у наступному поколінні стане відомим символом антиросійського опору. Можливість такої двозначності підкреслювала ненормальність ситуації, за якої Польща мала ще одного короля, що правив Лотаринґією, пародіюючи справжнього короля Польщі, двір якого перебував у Саксонії. Карта Східної Європи стала об’єктом поділів і переділів в атмосфері дедалі більшої непевності, що пронизувала уяву, політику і владу. Двір Станіслава Лещинського, короля Польщі, розміщувався в Люневілі, також він відкрив академію в Нансі, де бували всі філософи-просвітителі. Саме в Люневілі Вольтер утратив своє найбільше кохання, маркізу де Шатле: 1748 року вона пішла до іншого, а 1749-го — померла під час пологів. У 1749 році Лещинський опублікував у Франції книжку про свободу й устрій Польщі «Вільний голос». 1751 року він захищав мистецтва й науки від закидів із трактату Руссо «Роздуми про науки і мистецтва». 1761 року абат Ґабріель-Франсуа Койє під впливом «Вільного голосу» видав «Історію Яна Собеського», що зажила великої популярності, і 1763 року його вже вітали в академії у Нансі 59. Ця книга стала головним джерелом для Луї Жокура, котрий писав статтю про Польщу для великої «Енциклопедії» — головного проекту Просвітництва. Жокур замкнув (247) інтелектуальне коло, згадавши у статті того, «хто в одній із французьких провінцій показує, чого б він досяг у королівстві» 60. Лотаринґія Лещинського стала невеличкою моделлю Польщі, перенесеною на карту Західної Європи, й ілюструвала можливість поступу просвіти супроти припущення про відсталість Східної Європи.

У Нансійській академії був також свій географ. Паризький «Atlas Universel» 1757 року створив придворний географ Людовика XV Робер разом зі своїм сином Робером де Воґонді, членом Нансійської академії, що називав себе географом польського короля, герцоґа Лотаринґії та Бара. Започаткований у 1740-х роках, цей атлас був виразно просвітницьким, адже виходив із принципу, що «науки, які скрізь розвиваються у наш вік, дуже посприяли поступові географії» 61. Тут карта Польщі, яку створив французький географ, що служив польському королю, котрий правив французькою провінцією, наслідувала французькі зразки. Найважливішим із них була карта Польщі, котру уклав Ніколя Сансон у кінці XVII століття і котра, своєю чергою, містила карту України Боплана. Але упорядники істотно покращили її, додавши карту Литви авторства якогось польського єзуїта, видану 1749 року в Нюрнберґу. Цей атлас уклали батько і син; відповідно географ Людовика XV і географ Лещинського. Серед замовників на атлас були коханка короля мадам де Помпадур, міністр закордонних справ Шуазель, секретар французького посольства у Варшаві та пів десятка людей із двору Авґуста III, саксонського курфюрста, справжнього короля Польщі. Отож французька географія стала посередницею між двома королями Польщі, адже академія в Нансі постачала карти Польщі до Варшави. Робер-де-Воґонді також створив карту Європи, опубліковану 1770 року в Лондоні, яка пояснювала політичний устрій Польщі так: «Поляки мають одного правителя, що має титул і живе у розкоші як король, але його влада настільки обмежена, що фактично він посідає не більше місце, ніж перший, або головний реґент Республіки» 62. Така оцінка польського устрою в XVIII столітті була звичною, але ніхто не знав ліпше за Робера де Воґонді, «члена Академії Нансі», що з 1738 року і до самої смерті Станіслава Лещинського у 1766 році, коли Лотаринґія знову перейшла у французьке (248) володіння, Польща фактично мала двох «правителів», один з яких був ще номінальнішим за іншого.