Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Намальований Сеґюром образ Наполеона, коли той спостерігає за пожежами у Москві й виголошує свій осуд російським паліям, підсумовував конструювання Східної Європи протягом попереднього сторіччя. Наполеон буцімто вигукнув: «Яке жахливе видовище! Вчинити це власними руками! Яка неймовірна рішучість! Для чого? Вони — скіфи!» А тоді, під час ганебного відступу із Москви, французькі маршали перешіптувалися, що Наполеон зазнав поразки в Росії, «як Карл XII в Україні», а сам Наполеон, «наближаючись до країни козаків», був не менше збентежений. «Полтава!» — вигукнув він у відчаї, за словами Сеґюра 2. Отож, метаючись між мемуарами батька і сина — від дипломатичної служби на Людовика XVI до військової служби на Наполеона, можна легко помітити, як інтелектуальні формули Просвітництва застосовувалися у воєнних маневрах наступного покоління. (505)

Якщо згадати велику виправу середини XIX століття війну проти Росії і напад на Крим з боку Франції та Англії під орудою Наполеона III та королеви Вікторії, то цю кампанію через екзотичний і віддалений театр бойових дій інколи сприймали яко чудернацький епізод історії. Однак Крим не був забаганкою вікторіанської уяви, вигадкою Палмерстона або Теннісона; ще в 1780-ті роки цей край став фокусом фантазій та локусом завоювання, а відтак його було передано як об’єкт геополітичного інтересу державним мужам 1850-х років. Принц де Лінь у мареннях брав в облогу своїх упадань Іфіґенію в Тавриді, на околицях Севастополя, задовго до того, як армії Англії та Франції взяли в реальну облогу цю добре укріплену фортецю. Паризький договір 1856 року визнавав автономний статус Молдавії, Волощини та Сербії, а також уреґульовував військово-морський статус Дунаю та Чорного моря. Таке залагодження проблем Східної Європи із відстані Парижа втілювало фантазії філософів попереднього століття. Саме вони першими накреслили мапу Східної Європи, яка запрошувала просвічених спостерігачів іздалеку часто-густо з Парижа, вигадувати безпардонні операції, реґулювання, розмежування і навіть анексії. Берлінський конґрес 1878 року визнавав незалежність Сербії та Румунії, а також автономію Болгарії і окупацію Габсбурґами Боснії та Герцеґовини. Всі ці зміни тягли за собою перенакреслення кордонів і перерозподіл територій.

Дипломатичні операції здалеку над картою Східної Європи стали звичною практикою протягом XIX сторіччя і кульмінували у Версалі після завершення Першої світової війни, коли політичну географію Східної Європи переглянули й переписали з голови до п’ят. Варто зауважити, що така практика була не завжди неґативною своїми наслідками для земель і народів, які вона зачіпала, і що саме Просвітництво було не одностайним, а радше навіть розділеним у своїх симпатіях і оцінках щодо Східної Європи. Однак незмінним лишався засадничий дисбаланс між концепціями суб’єкта й об’єкта — того, хто діяв, і того, хто зазнавав дії, — а також філософська і географічна перспектива. У Версалі, ясна річ, певну роль відігравали високі ідеали й добрі наміри, але засадничий дисбаланс виразно демонструвала провідна роль (506) «великої четвірки» — Вудро Вільсона, Ллойд Джорджа, Жоржа Клемансо та Вітторіо Орландо — за відсутності цілковито відстороненої більшовицької Росії.

Дилема залучення або вилучення Росії мала довгу історію до більшовизму, зокрема стала предметом філософування ще до того, як набула гострого й нагального дипломатичного вираження. Просвітницька ідея Східної Європи не спиралася ні на однозначне вилучення, ні на беззастережне залучення, а лише на владну прерогативу формулювання цієї дилеми. Філософи, географи та мандрівники XVIII сторіччя залишали за собою право вирішувати цю дилему або право просто її порушити і лишити нерозв’язаною. Формули й прерогативи, усталені протягом XVIII сторіччя, справили глибокий вплив на автора найавторитетнішого подорожнього опису Росії XIX сторіччя «Росія в 1839 році» маркіза де Кюстіна. Він підхопив мотив «контрастів» Санкт-Петербурґа, «де Європа й Азія виставляють себе одна перед одною, нібито ставлячи виставу». Із мало не еротичним захватом він розглядав «людей чистої славонської раси», глибоко заглядаючи в їхні очі «овальної азіатської форми» і фіксуючи найтонші переливи «цих мінливих відтінків, які змінюються від зеленої барви, як у змії, та сірої, як у кота, до чорного забарвлення, як у газелі, але тло, попри це, завжди зберігає блакитний колір». Його погляд тріумфував над їхніми очима, коли Кюстін застерігав читачів, що «тут дуже легко стати жертвою облудної видимості цивілізації», підказуючи їм, що коли ретельніше придивитися до манер, «відразу вгадується існування справжнього варварства» 3.