Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

1914 року професор історії Колумбійського університету, що в м. Нью-Йорк, Вільям Слоун, котрий на той час уже вславився як автор біографії Наполеона, видав у світ нову книжку «Балкани: Лабораторія історії». Слоун був одночасно мандрівником і викладачем, тож розпочав із опису того, що побачив на власні очі на Балканах: (509)

У плані цивілізації цей реґіон — це минуле в теперішньому, суспільна й напівполітична система, перенесена на три сторіччя вперед. Найдикіша Європа барвистіша й повчальніша за наш Середній Захід, позаяк пограниччя між її варварством та цивілізацією не тільки густо заселене, а й, мало того, кавказцями. Ні жовті, ні червоні, ані чорні, ці люди скрізь породжують проблеми 8.

Лексика, яку тут використано, щоб описати проблему Східної Європи, запозичена із XVIII століття: варварство й цивілізація, дикість і пограниччя, барвиста і повчальна, а насамкінець — щире здивування, що населення цього реґіону має білий колір шкіри. Далі професор попереджав, що через зростання могутності балканських держав Західна Європа кінець кінцем «буде змушена укласти тісніший союз із метою захисту від ворожого вторгнення нижчої цивілізації, яку утворює слов’янська раса, грецьке католицтво та східне врядування». Слоун проголосив південно-східну Європу не тільки лабораторією, а й «етнологічним музеєм», а його розгляд етнологічного чинника розпочинався, цілком природно, зі скіфів 9.

Перші десятиліття XX сторіччя мали надзвичайно велике значення для наукового вивчення Східної Європи, із якого в Англії та Франції постали набагато серйозніші й приязніші до свого предмета теорії, ніж погляди Слоуна, хоч їм, разом із тим, було притаманне не менше особисте залучення і навіть розмашистіші політичні амбіції. Так, науковці XX століття могли посперечатися із філософами Просвітництва своїми претензіями на керування мапою. Вони несамовито виступали на захист якої-небудь зі сторін під час суперечок між ворожими державами і націями Східної Європи під час Першої світової війни та потомних перемовин у Версалі. Сорбонський професор Ернест Дені, автор книжки «Богемія після Білогорської битви» (1903), у 1917 році заснував «Le Monde Slave», метою якого було вплинути на політику французького уряду в слов’янському світі під час війни. 1916 року Роберт-Вільям Сетон-Вотсон, котрий до війни видав «Расові проблеми в Угорщині» (1908) та «Південнослов’янське питання і Габсбурзька монархія» (1911), заснував журнал (510) «Нова Європа» і давав поради британській делегації на мирну конференцію 1919 року. Член цієї дипломатичної делегації Гарольд Ніколсон згадував, що завдяки «розлогим і пристрасним дослідженням із «Нової Європи»"«наші серця співали гімни небесам від радісної думки про нову Сербію, нову Грецію, нову Богемію, нову Польщу». Ніколсон стверджував, що він сам «жодного разу нічого не зміщував ні на ярд, перед тим не спитавши поради у знавця цих питань др. Сетон-Вотсона, котрий саме в цей час перебував у Парижі» 10.

Викликає захоплення наукова і політична діяльність цих експертів, зокрема їхня відданість ідеалам національного самовизначення. Попри всі вади остаточного вреґулювання, їхня участь у переробленні мапи та накресленні кордонів під час Версальської конференції стала апогеєм зацікавлення науковців Східною Європою та наукового впливу на її геополітичне становище у новочасній історії. Ці науковці були прямими науковими попередниками тих, хто досліджував цей предмет на схилку XX сторіччя. Гарвардський професор історії Арчібальд Кері Кулідж добував інформацію про Східну Європу для Вудро Вільсона та полковника Хауса. Гарольд Ніколсон згадував про нього: «Інколи ставалося так, що цей гуманний і визначний чоловік був єдиним джерелом надійної інформації в розпорядженні Мирної конференції» 11. Кулідж у Гарварді викладав у Роберта Кернера; Кернер у Берклі навчав Вейна Вучинича, а Вучинич у Стенфорді був моїм науковим керівником.

Протягом міжвоєнного періоду з’явилися перші натяки на інтелектуальне усвідомлення того, що Західна Європа домінувала в обговоренні Східної Європи за допомоги форм і лексики аналізу. Обираючи приклад із аванґарду тогочасної літератури, можна розглянути «Чарівну гору» (1924) Томаса Манна, котра зверталася до проблеми немічності й нестійкості довоєнної Європи, відображених в соціальному мікрокосмі одного санаторію в Альпах із його рестораном, де був «хороший» російський столик і «поганий» російський столик, за які гостей розміщували відповідно до їхніх манер. Головний герой роману Ганс Касторп не може встояти перед гіпнотичною владою «киргизьких очей» (511) свого шкільного товариша Прибислава Гіппе, а потім — відвідувачки санаторію Клавдії Шоша, котра прибула з якихось степів. Тим часом італійський гуманіст Сетембріні з підозрою ставиться до «татарських рис» Клавдії та до «парфів і скіфів» за хорошим і поганим російськими столами. Сетембріні переконаний, що проґрес людства має певний напрям: він «завойовував дедалі більше території в Європі і вже починає тиснути на Азію». Він зумів догледіти щось підозріло вороже до проґресу й азіатське навіть у вилицях Мартіна Лютера: «Мене б вельми здивувало, якби тут не знайшлись якісь вендські, слов’янські чи сарматські елементи» 12. Сам Томас Манн залишався на іронічній авторській віддалі від усіх тих форм і сентиментів, які показував у своїй творчості.