Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Вольтер пропонував «розплутати весь той хаос», спершу в інтелектуальному плані, пишучи свій твір про Петра, а потім у воєнному плані, звертаючись до Катерини. (498) Пейсоннель аналогічно хотів «розплутати мішанину» різноманітних варварів стародавньої історії Східної Європи. Втім, вони обоє з таким запалом заплутували свій предмет вивчення, що важко навіть сказати, чим винайдення Східної Європи було більшою мірою — заплутуванням чи розплутуванням. Насправді використовувалися обидві ці стратегії, адже філософи Просвітництва переміщували відмінності та подібності по мапі Європи, щоб самим мати змогу знаходити ключ і підбирати модель. Ідея Східної Європи ніколи не набула однозначної «іншості», якої зажила ідея Орієнту, але її частини гуртувалися в систему пов’язаних характеристик майже за принципами таксономічніх таблиць Ліннея. Всілякі перехресні впливи з обох боків неминуче розхитували стійкість такої систематичної згуртованості, позаяк мандрівні татари баражували міжконтинентальним степом, а мандрівні актриси й оперні співаки Парижа й Венеції їхали виступити на сценах Варшави й Санкт-Петербурґа.

Темою цієї книжки є не Східна Європа. Як підкреслює граматика її заголовка, Східна Європа розглядається тут передусім яко предмет інтелектуальних операцій, які здійснювало над нею західноєвропейське Просвітництво. Заголовки окремих частин далі підказують, що винайдення було похідним від складових операцій: входження, оволодіння, уявляння, картографування, звертання та залюднення Східної Європи. Кожна з цих операцій передбачала своєрідний підхід до свого об’єкта, але всі вони зробили внесок до означення і конструювання того, що було водночас географічним тереном і філософською ідеєю. Входження й оволодіння Східною Європою були аспектами досвіду мандрівників яко картографів кордонів і переходів і яко свідків биття та утисків. Якщо входження й оволодінні натякають на сексуальне панування — досить правдоподібне у випадку Казанови, то вони також вказують на засновок інтелектуального панування, який змушував Східну Європу пропонувати себе «погляду» подорожан на кшталт Сеґюра, щоби стати об’єктом аналізу для Просвітництва.

Уявляння й картографування були не конкурентними операціями фантазії та науки, а тісно переплетеними функціями; Вольтерову уяву підживлювала географія, коли вона (499) блукала мапою, а на просвітницьку картографію глибоко вплинули ненаукові образи Східної Європи. Так само фантазія і подорож не заперечували одна одну, коли вигаданий пройдисвіт барон Мюнхгаузен проголошував себе суперником реального Тотта, а справжній мандрівник принц де Лінь описував свій реальний досвід яко тріумф уяви. Оглядачів Східної Європи можна умовно поділити на мандрівників, які побували там, і філософів, які розмірковували про неї здалеку, однак у своїх творах вони зустрічалися один із одним, щоб вирушити у спільну сповнену пригод філософську подорож. З тих самих причин ідея Східної Європи містила географічні та філософські компоненти, які Ледьярд об’єднав у понятті «філософська географія». Така інтелектуальна гібридність була притаманна у XVIII столітті не лише тематиці Східної Європи, позаяк філософська значущість географічного відкриття була не менш очевидною у випадку Таїті Буґенвіля та Дідро. Проте завдяки географічній близькості та відносній доступності порівняно із Південною Океанією Східна Європа виявилася особливо податливим матеріалом для культурного конструювання, яке живилося і фактами, і фантазіями. Географічна близькість давала змогу просвітителям надсилати листи поштою до Східної Європи, а форми епістолярних звернень справили вагомий вплив на політичне значення винайдення Східної Європи. Листування між Вольтером і Катериною або між мадам Жоффрен і Станіславом-Авґустом свідчить, що звертання до Східної Європи давало філософії змогу висувати й встановлювати звіддалік свої претензії на владу та стосунок до неї. З Парижа Східна Європа виглядала ідеальним місцем для просвіченої монархії, позаяк у такий спосіб деспотизм відсували на безпечну відстань від себе, а філософи могли спокійно висловлювати свої міркування та поради, а то й, як у випадку Дідро, «плани цивілізування». Польща Руссо, на відміну від Вольтерової Росії, надавалася радше до політичної теорії національної ідентичності, аніж просвіченого абсолютизму, тож звернення до неї адресувалося всій нації, а не єдиному монарху. Проекти фізіократів ще раз підтверджують, що Східну Європу тоді сприймали яко полігон для експериментів, на якому могли випробовувати себе суспільні теорії та політичні марення Просвітництва. (500) Вольтерова Росія була країною, де все ще належало зробити — навіть «зруйнувати і зробити наново», за словами безцеремонного Мерсьє, — тоді як Польщу Руссо сприймав яко здобич для «кожного, хто забажає скласти план перетворення цього врядування».