Тарас Вінцковський - Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Першою такою організацією став Український Військовий Клуб ім. гетьмана П.Полуботка, створений 29 березня [39] Тут і далі до січня 1918 року всі дати подаються за старим стилем. 1917 р. в Києві на військовій нараді солдатів і офіцерів Київського гарнізону з ініціативи відомого військово-політичного діяча поручника М.Міхновського. Цей клуб мав займатися пропагандистською роботою серед війська, а організувати національні військові частини повинен був Український Військовий Організаційний Комітет, створений в той самий час. До складу Комітету ввійшли полковники О.Глинський, Волошин, поручник М.Міхновський і хорунжий Павелко [40] Крип’якевич І. Вказ. праця. — С. 359–360. .

Українські військові організації утворюються з початком революції у різних частинах колишньої імперії, в тому числі і на півдні України. Передумовою чого була, окрім іншого, достатня кількість тилових резервних частин фронту та флоту. Навесні 1917 р. з 400 тис. солдат і офіцерів, що розташовувалися у тилу на українських землях, 50 тис. дислокувалися в Одесі. Це був найбільший показник з усіх міст України [41] Голубко В. Вказ. праця. — С.24. . До слова, військові з перших днів революції демонстрували активну позицію, підтримуючи зміни у суспільстві. Цікаві, хоч і досить суперечливі в окремих місцях, спогади про стан справ з поміж українців-військових в Одесі у 1917 р. залишив Г.Гришко. Він відзначав, що на відміну від партійних осередків (УСДРП, УПСР), військові за чисельністю, характером праці й активністю проявляли себе більш рішуче [42] Гришко Г. 1917 рік в Одесі (Спомини з часів визвольних змагань) // Розбудова нації. — 1930. — Ч.5–6. — С.129. . На події в місті й український чинник у них одразу по створенню Тимчасового уряду Росії частково проливають світло ще одні мемуари, на цей раз відомого українського генерала, нащадка дунайських козаків, учасника Першої світової війни, у березні 1917 р. начальника ІІ одеської школи прапорщиків, тоді ще полковника Михайла Омеляновича-Павленка. Посилаючись на спогади свого підлеглого, юнака школи прапорщиків Василя Бибіка, він стверджує наступне: «3 березня… вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В І школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували «Українську Хату» в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Луценко…). Отже в «Укр. Хаті» було декількома юнаками-студентами 2. березня… засновано спілку укр. юнаків у І школі. (ІІ школа мала тоді молодший річник, який в більшості складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2. на 3. березня дами-члени «Укр. Хати» — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський… Школи йшли під червоним прапором…, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо…» [43] Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — К, 2002. — С.30. . Така розлога цитата якнайкраще демонструє настрої, що панували у тогочасної одеської української молоді, яка з радістю сприйняла можливість виявити свої національні почуття, ще у той час, коли Українська Центральна Рада створена не була.

Поміж шкільною адміністрацією не існувало єдиної думки щодо участі в маніфестації. Якщо М.Омелянович-Павленко вважав, що її забороняти не варто, бо можна втратити контроль за юнаками, які все одно вийдуть на вулиці міста, то начальник Одеського військового училища, армійський полковник Петро Васильєв не наважувався брати на себе таку ініціативу, тому закликав не поспішати й очікувати на вказівки згори від штабу Одеської військової округи. До речі, ад’ютантом П.Васильєва був штабс-капітан Іван Орлов, майбутній командувач 2-им Гайдамацьким куренем. Зрештою маніфестація, як ми знаємо, відбулася. На вулиці Канатній учасники заходу розташувалися таким чином: І школа під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним і ІІ школа під червоним, за ними кулеметний батальйон, а позаду — артилерійська школа. Ліворуч, на коні з перев’язаною рукою, їхав найбільш популярний офіцер шкіл, георгієвський кавалер, полковник лейб-гвардії М.Омелянович-Павленко [44] Там само. — С. 30–31. . Отже, українська молодь виступила своєрідним каталізатором змін у національному русі регіону, який ще не встиг набути масового характеру.