Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

У своїх спогадах («Свобода» 1929, ч. 211) В. Кедровський пише: «У Проскурові виявилося, що минулої ночі Болбочан мав довшу нараду з якимись цивільними людьми, а між ними був Сергій Шемет, котрий зник, коли його пошукувала контррозвідка для арешту».

Дехто, напр. проф. Гайматвський на засіданню Юридичного Т-ва в Празі (13/4/1934), намагається зняти вину з Болбочана, доводячи, нібито він лише виконував наказ держ. інспектора, не розуміючи його незаконності. Але Гавришко був інспектором Запорізької Групи, а Болбочан до неї не належав; тож Гавришко не мав до нього ніякого відношення і не міг давати йому наказів. До того ж зі спогадів гол. держ. інспектора В. Кедровського видно, що приїхавши до Проскурова він звернувся до Болбочана і дав йому вичерпуючі пояснення про незаконність наказу Гавришка, зазначивши: «Тому я цей наказ касую, а Гавришка віддаю до військово-польового суду. Отже з цього моменту ви не маєте жадних правних підстав залишатися далі командантом корпусу».

— «Я зі свого становища не вступлю, бо мене хочуть на команданта козаки й старшини», — говорить нервово, але рішуче Болбочан.

В. Кедровському як гол. інспекторові підлягали всі інспектори; його компетенція поширювалася на всіх військових і його пояснення мусіли бути для Болбочана міродайними. В. Кедровський його попереджував: «Ви, пане полковнику, військовий і знаєте, що вам грозить за самовільне захоплена влади команданта у військовій частині та ще під час боїв…. я знов повторюю, що Директорія, Правительство й штаб Армії будуть вважати вас самочинним захватчиком влади».

Але Болбочан залишався глухим до всіх попереджень; більш того — він на них іронічно кинув: «Щож, ви хочете, щоб я підлягав вашим членам Директорії, між іншим якомусь «сцепщикові вагонів» Макаренкові?»

Все це я навожу з уже вище цитованих спогадів В. Кедровського тому, що з цього видно, як далеко сягали заміри Болбочана: вони були направлені проти цілої Директорі. Між іншим член Директорії Макаренко не був «сцепщиком» вагонів, а служив до революції у т. зв. комерційній службі залізниць.

Разом з тим все це освітлює вину Болбочана, що хай і під впливом Шемета, але цілком свідомо допустився військового злочину, захопивши владу в Групі.

Всі старання Кедровського вплинути на Болбочана залишилися без наслідків: той рішуче, хоч і не різко, відмовлявся зложити з себе командування Групою. І все це робилося в той час, коли відбувалися уперті бої з совєтськими військами 7-15 червня.

Коли Кедровський, ще раз підкресливши категорично недопустимість такого самовільного захопленя влади, виходив зі штабу Запорізької Групи, то вартовий в дверях не хотів його пропустити, т. щ. Кедровський та бувший з ним сотник Матвієнко мусіли вийняти револьвери. Тоді Болбочан крикнув вартовому: «Пропусти! Хай вони йдуть!»

Тим часом до другої кімнати зібралися команданти дивізій та полків Запорізької Групи, їх викликав сюди Болбочан, щоб опертися на їх підтримку. В. Кедровський «був довший час присутній на цьому бурхливому та страшному засіданню начальників в той час, як їх війська вели тяжкий бій з ворогом. Прихильників Болбочана було менше, ніж противників, але між ними доходила сварка до того, що противники Болбочана грозили зняти свої частини з фронту і почати бій з його прихильниками. Загрожувало страшною анархією і розвалом фронту» («Свобода», ч. 211).

В. Кедровський як гол. держ. інспектор авторитетно заявив, що ні Головний Отаман, ні Директорія, ні Правительство не погодяться на призначення Болбочана. Ця заява значно розхолодила тих прихильників Болбочана, що були повірили пропаганді, нібито Директорія або принаймні більшість її членів хочуть призначити Болбочана командантом Групи.

Наказавши контррозвідці арештувати інспектора Гавришка, В. Кедровський поїхав до штабу армії.

Утворилося дуже тяжке становище: залишити Болбочана на чолі Запорізької Групи означало б величезний заколот, а можливо і братовбивчу боротьбу. Головне ж, для всіх було тоді ясно, що за фігурою Болбочана стоїть якась, хоч невелика, група невідповідальних політиканів, а за ними ховаються темні сили, що використовують їхню політичну наївність в інтересах чи то Польщі, чи то большевиків, чи Денікіна. На це вказували і згадана вище втеча Оскілка та Мацюка до Польщі, і акція Серкаля, про яку згадує І. Мазепа в своїй книзі: «Україна в огні і бурі революції» (стор. 193), і відомості що одержав наш Уряд про наради наших правих партій у Станиславові.