Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

Гірше всього було те, що за Урядом їздило чимало осіб, що до 1917 р. ще не вважали себе українцями; українська справа була їм чужа; вони приліпилися до українських державних установ тільки ради того, щоб врятуватися від большевиків. Як та глина часом налипне на чоботи і перешкоджає людині рухатися, так і ці люди обліпили наші державні установи, утруднюючи їхню працю, примушуючи витрачати час на дрібниці і створюючи паніку при найменшій небезпеці.

Не дуже добра атмосфера була й серед військових, особливо серед старшин. Правда, політиканства там було значно менше, за те «малоросів», що лише вчора стали визнавати себе українцями, було чимало; були й росіяни, що пішли в українську армію цілком випадково і чекали лише слушного часу, щоб перейти до якої-небудь російської добровольчеської формації.

Не дивно, що дисципліна стояла не дуже високо; самочинні реквізиції, захоплення державного майна були на порядку денному; наприклад, от. Віденко захоплював цукор і спирт; його козаки п'янствували, а на фронт не йшли. От. Самосенко (соц. — сам.) не виконав бойового наказу, самовільно відвів свою бриґаду з фронту в глибоке запілля. Особлива слідча комісія Ковенка (соц. — сам.) при евакуації з Київа самовільно захопила два паротяги, ще й вибила шомполами машиніста без всякої вини з його боку, що затримало загальну евакуацію з Київа.

В окремих, правда, небагатьох випадках свавілля доходило до самодурства: деякі отаманчики і старшини давали шомполів кожному, хто ставився проти їхнього свавілля, і навіть взаємно один одному; загрожували шомполами або револьверами державним контрольорам; вимога справоздань з одержаних ними грошей була для них «причіпкою»; дехто з них допускався продажу інтендантського майна, полкових коней і т. п. Були й такі, що провадили шпигунську працю на користь большевиків, поляків або денікінців і вели розкладову пропаґанду.

Щоб покласти край всім цим неґативним явищам, а головне, щоб боротися з впливом ворожих аґентів, було видано закон про державних інспекторів у війську (Закон 13 травня 1919), а в додаток до нього було видано «Положення про Державний Інспекторат» («Вісник Державних Законів У. Н. Р.», 1919–1921, ст. 171); а головний державний інспектор В. Кедровський видав до того ще окрему інструкцію, що детально розглядала права й обов'язки інспекторів; цю інструкцію В. Кедровський наводить повністю в своїй статті: «1919 рік» («Свобода», 20 і 21 серпня 1929).

Параграф 6 «Положення про Державний Інспекторат» говорив: «Завданням Державного Інспекторату є:

а) Стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади, перестерігати і в пні винищувати демаґоґічність, саботаж, розпусту, п'янство, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та інституціях.

б) Стежити за політичним настроєм козаків і старшин Про весь ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство і Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення, інспектор попадає під відповідальність по закону 26 січня про надзвичайні суди» («Вістн. Держ. Законів У. Н. Р.», ст. 171; або І. Мазепа: «Україна в огні і бурі революції», Прага 1942 ст 198).

Заведення інспектури дуже сприяло оздоровленню атмосфери в нашій армії, але викликало велике незадоволення серед тих, кому це оздоровлення було не до смаку. Особливо гостру агітацію проти інспектури повели таємні аґенти й сторонники большевиків, поляків та денікінців, кричучи, нібито діяльність інспекторів вносить дезорґанізацію в військо. Це була очевидна неправда, бо ні закон, ні положення, ні інструкція не давали права інспекторам робити які б то не було розпорядження, операційні чи адміністративні.

Дуже агітували проти інспектури й ті праві елементи, що й після оскілковщини не кидали надії усунути тодішній Уряд та Голову Директорії С. Петлюру.

Головою Директорії вони хотіли зробити д-ра Є. Петрушевича, а Головним Отаманом — П. Болбочана. Соц. — самостійники, хлібороби-демократи та деякі ооц. — федералісти після оскілковщини повтікали до Станиславова, до речі, не поздававши великих державних грошей, що були в них на руках. Підтримуючи там сталі зносини з галицькими ґенеральними секретарями та з тодішнім президентом Укр. Нац. Ради Галичини д-ром Є. Петрушевичем, вони постійно підбурювали їх проти Наддніпрянського Уряду, розпускаючи про нього ріжні провокаційні чутки, як от нібито він хоче арештувати галицьких ґенеральних секретарів, або нібито він хоче порозумітися з совєтською владою. Нічого й казати, що окремих міністрів, а також і С. Петлюру вони малювали як людей абсолютно до нічого не здібних.