Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

Як дивився сам Болбочан на українську справу, з'ясувати тяжко, але вирішивши покинути український фронт і переводячи військо на південь за Дніпро, він так мотивував це в своєму листі: «…. вже героїв мало і потрібні вони для великого діла» (С. Шемет: «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Укр»., ст. 221). Про яке велике діло йде тут річ? А захист України, головного міста Київа — не велике діло?

Чим був Болбочан по освіті? Був він справді фахівцем, старшиною генерального штабу? Полк. М. Середа подає такі відомості (ст. 15): Болбочан вчився в Кишенівській семінарії, але, не закінчивши її, перейшов до Чугуївської юнацької (юнкерської) школи в 1906 р. На початку світової війни (1914) поручник Болбочан був ад'ютантом 38-го Тобольського полку. Року 1916 був ранений в груди, лікувався, а після півроку повернувся вже на нестроєву посаду в інтенданстві 5-го корпусу. «Українське Слово» (Берлін, 1921 р., ч. 46) подає виписку з послужного листа Болбочана, що потверджує відомості М. Середи; тільки там стоїть, що Болбочан духовну семінарію закінчив, а до юнкерської школи вступив 6. 8. 1905 р.

1917 року, підчас українізації фронтових частин, він, тоді вже штабс-капітан, організує 1-ий Український Республіканський полк і 22 листопада 1917 стає його командантом; але, як видно буде далі, з того полку нічого не вийшло. З початку 1918 року Болбочан вже стає чомусь підполковником і начальником штабу бриґади Натієва, пізніше полковником і командантом 2-го Запорізького полку. Під кінець 1918 року він стає враз головним командантом військ Лівобережної України. Отже, як бачимо, ні своєю освітою, ні службовим стажем він не стояв вище тих підполковників, що були при Центр. Раді або при Директорії, а висунувся на таке високе становище лише завдяки революційним подіям.

Прихильники Болбочана виставляють його як чудового організатора. На якій підставі? Організований ним 1-ий Республіканський полк був в скорому часі розігнаний збольшевизованими фронтовиками; тож не можна сказати, щоб він був добре зорганізований; напр. Гордієнківського полку (організатор полк. В. Петрів) фронтовики розігнати не змогли, і він прибув у порядку до Київа на захист Центральної Ради.

Що до праці Болбочана в бриґаді Натієва то С. Шемет пише: «Треба зазначити, що за ввесь похід з Київа до Харкова безпосередня керма частинами цілої бриґади в боях лежала на Болбочані, тоді як Натієв мусів ввесь свій час віддавати справам організації» («Полк. П. Болбочан», «Хліб. Укр.», кн. 4, ст. 205). Отже виходить, що й тут Болбочан не виявив свого організаційного хисту.

Д-р Ю. Добриловський розповів мені, що, коли бриґада Натієва була в Київі, то Ю. Добриловський з другим лікарем звернулися до Болбочана з пропозицією своїх послуг для організації лікарської справи в бриґаді. Болбочан відкинув їхню пропозицію, додавши, що, коли лікарі хочуть бути корисними українській справі, то нехай беруть рушниці та йдуть на фронт. Це характеризує його як організатора.

І. Андрух, розповідаючи про 2-ий Запорізький полк, що його командантом був тоді Болбочан, згадує на ст. 7 про старі подерті мундури у козаків (хоч одностроїв по військових магазинах було тоді ще по достатку), про погано поставлене постачання, особливо погану їжу, про невиплату платні по 3–4 місяці. В наслідок таких порядків у багатьох козаків була цинга, і були часті втечі козаків з полку.

Далі І. Андрух розповідає (ст. 15 і 16) про постійне грабування українського населення, особливо над річкою Айдаром, де дійшло також і до крадіжи значних сум скарбових. З приводу цього у січових стрільців, що були у 2-му Запорізькому полку, виник навіть конфлікт з курінним Зілінським, і січові стрільці поставили вимогу Болбочанові віддати під суд винуватих в крадіжи над річкою Айдаром. Тут же І. Андрух розповідає про негативний вплив на Болбочана старшин москалів та їхніх жінок, що займалися ріжними інтриґами проти січових стрільців за те, що ті намагалися українізувати (!) Запорізький полк.

Не виявив себе Болбочан добрим організатором і на посту Головного Команданта. В доповіді Головному Отаманові С. Петлюрі він пише: «Так, пане Отамане, маю дуже багато ріжних полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один місяць в нормальні умови. На кожен такий полк дати по кілька старшин та козаків Запорізького Корпусу, котрі обучали би і кожен день пороли би половину т. з. «товаришів», а деяких і розстрілювали, а через місяць будуть розкішні полки» (С. Шемет, «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Україна», кн. 4, 1922-23, ст. 221). Про які «нормальні умови» можна говорити підчас війни та революції? Як можна говорити про «порку» як організаційний метод підчас революції? Не дивно, що наслідки такої організації були дуже сумні. Ось як їх малює найбільший прихильник Болбочана С. Шемет (там же ст. 214): «Тим часом становище на антибольшевицькому фронті гіршало…. змобілізовані частини перевести до боєвої здатності не вдалося через недостачу командного складу». Тут говориться про недостачу командного складу, а в той час, як відомо, у війську Болбочана служило багато українських старшин як прості козаки.