Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

Над Болбочаном і його помічниками було заведено слідство; справу Болбочана мала розглядати Верховна Слідча Комісія при Директорії. Але через 4 дні вже почалася евакуація Київа, бо болыневицьке військо використало ту обставину, що Болбочан відкрив фронт, і вже наближалося до Київа; наші резерви спинили його вже на ст. Гребінка; та й Північна Група, з огляду на те, що. з відходом Болбочана на Кременчук її правий фланг залишився без захисту, була змушена залишити Бахмач і Борзну і з боєм помалу відходила через Ніжин на Київ. Тоді Є. Коновалець вивіз Болбочана у сальон-вагоні до Станиславова. Там Болбочан жив зовсім вільно, давши словесну обіцянку не виїздити з Галичини. Є. Коновалець пояснює, що зробив так для того, «щоб оминути евентуальних самочинних виступів проти от. Болбочана». (там же, ст. 130). Справді обурення проти Болбочана серед військових було тоді дуже велике.

Виникає питання: Чому Болбочана не вивезли до Винниці, як то зробили з заарештованими гетьманськими міністрами? На що аж у Станиславів, куди наша влада фактично не сягала з огляду на «окремішність» Галичини. Відповідь проста: В цей спосіб фактично було припинено слідство і Болбочана було врятовано від суду. Причина цього — слабість Директорії і коаліційного кабінету міністрів; в складі обох були соц. — самостійники, а решта партій не бажала з ними поривати, щоб не порушити єдиного національного фронту. Болбочан, здається, формально не належав до партії соц. — самостійників, але вони так само як і хлібороби-де-мократи і хлібороби-державники вважали його своїм прихильником і ввесь час підтримували його всіма способами.

Болбочан жив у Станиславові дуже вигідно, в найліпшому готелю, витрачаючи величезні гроші. Коли я пізніше приїхав до Станиславова, то прем'єр ЗОУНР С. Голубович скаржився мені на негативний вплив розкішного життя Болбочана на галицьких старшин, що діставали порівнюючи скромне утримання і не могли дозволити собі навіть частинно того, що дозволяв собі «заарештований» Болбочан, що, обідаючи в товаристві кількох прибічників у найліпшому ресторані, платив за обід по 200 австр. кор. в той час як наші міністри платили в тому ж ресторані по 12–14 корон.

Цікаво, що тодішній військ, міністр в кабінеті Остапенка, О. Шаповал, ані не реабілітував Болбочана, ані не призначив суду над ним.

Тут я хочу спинитися над питанням, що уявляв з себе Болбочан як особа, використовуючи для того вражіння мемуаристів, а також листи самого Болбочана, опубліковані С. Шеметом в «Хліборобській Україні».

С. Шемет хоче представити його як людину просту, вказуючи на те, що він син священика. Але, коли йде річ про занадто широке життя Болбочана в Станиславові, причім повстає питання, звідки він брав на це гроші, то С. Шемет пояснює, що Болбочан був одружений з дочкою багатого землевласника з Басарабії.

Г. Макаренко називає також Болбочана скромним. Але досить подивитися на його портрет у «Хліборобській Україні» за 1920 рік (ст. 21), або в «Літоп. Черв. Калини», 1930 рік (ч. З, ст. 15), щоб склалося вражіння цілком протилежне: на цьому портреті він нагадує скорішу офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи.

Листи Болбочана зраджують велику зарозумілість і претенціозність; вони повні образливих епітетів на адресу С. Петлюри, Директорії, міністрів, тодішнього команданта Осадного Корпусу Є. Коновальця і т. д.

Чи був Болбочан національно-свідомим українцем? Року 1919 він говорив доброю українською мовою. Полк. М. Середа пише, що в юнкерській школі Болбочан зорганізував гурток для поширення рідного слова і мав через це прикрості від начальника школи «за мазепінство» (М. Середа: «Отаманщина», «Літоп. Черв. Калини», 1930, ч. З, ст. 15). Якщо це правда, то Болбочан почував себе українцем ще до революції. Але як далеко йшла ця свідомість? С. Шемет («Хл. Укр.» кн. 4, ст. 203) згадує про несходження в поглядах у Болбочана з комісаром Укр. Центр. Ради П. Макаренком у 1917 році при формуванню Республіканського Полку: Макаренко настоював, щоб приймати лише тих старшин, що вміли говорити українською мовою. Також і М. Середа пише, що Болбочан «вимагав від Петлюри закликати до війська людей, котрі не крили своїх антипатій до визвольних змагань» (ст. 16). Пізніше, будучи комендантом Лівобережної Армії, він (Болбочан) і керувався цим правилом: призначав на відповідальні посади у війську старшин, що для них українська справа була зовсім чужою. В умовах революції та громадянської війни це мало прикрі наслідки. Сотник Січових Стрільців І. Андрух пише про 2-ий Запорізький полк, організований Болбочаном: «та в суті речі багато старшин попало там випадково і лише шукали нагоди, щоб переїхати до Денікіна в Новочеркаськ, або до української справи відносилися зовсім пасивно» (І. Андрух: «Січові Стрільці у корпусі ген. Натієва», «Літ. Черв. Калини», 1930, ч. 4, ст. 7).