Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

Скільки наївності треба мати, щоби пропонувати гетьманові стати на чолі повстання проти самого себе або проти створеного ним адміністративного й державного апарату. Яке вражіння могла зробити така телеграма на гетьмана і його уряд? С. Шемет мелянхолійно зазначає: «Телеграма ця була одержана в Київі, але прийнята з повним недовір'ям як провокація» (ст. 213). Розуміється, інакше й не могло бути: Та ж гетьман у цей час проголосив федерацію з Москвою. Та й як міг гетьман стати на чолі селян, що мстилися за биття, арешти та контрибуції, переведені його державним апаратом?!

Така ж сама наївність і в справах зовнішньої політики. Взяти хочби такий вислів Болбочана: «В своїм докладі Отаману Петлюрі я прохав Директорію порозумітися з Антантою і стати з нею в реальні відносини» (ст. 222). Так, наче Директорія сама не догадалася зробити заходи до порозуміння з Антантою? В цій фразі, власно кажучи, Болбочан зраджує свій намір увійти безпосередньо «в реальні відносини» з Антантою; тому то відхід на Лозову-Знаменку.

Не даром і М. Середа вказує на такі причини незадоволення Болбочаном: 1) Реакційний склад і підозріла праця його штабу; 2) Безпосередні зносини з Антантою і донським отаманом ген. Красновим; 3) Розгін селянського з'їзду в Харкові; 4) Повсякчасна гостра критика складу та діяльності Уряду (М. Середа, «Отаманщина», ст. 15).

Прихильники Болбочана виставляють його, як геніяльного стратега. На якій підставі? Невідомо. Успішний наступ по лінії Київ-Ромодан-Полтава з початку 1918 р. безперечно не можна пояснити геніяльніспо Болбочана. С. Петлюра зі своїм Гайдамацьким Загоном наступав не менш успішно. Якщо головною причиною успіху не рахувати наступ німецької армії, то по справедливості «геніяльність» слід приписати тодішньому Головному Команданту Української Армії ген. Присецькому.

Дехто ще зве Болбочана «завойовником Криму» (весна 1918 р.). Знов таки на Крим наступала разом з нашим військом і німецька армія, причім спротиву майже не було. Як що ж наше військо досягло Чорного моря раніше ніж німці, то це — заслуга ген. В. Петрова (тоді полковника), що смілим і вдалим маневром пройшов з своєю частиною через гори і цим способом випередив німців. А от від Білгороду до Знаменки Болбочан котився вже зовсім не геніяльно. В своїй доповіді, зробленій Гол. Отаману 10-го січня 1919 р. після залишення без бою Харкова, Болбочан, як подає С. Шемет, казав: «Раніш я просив 3–4 полки. То було раніш, а тепер давайте вже дві дивізії в повній організації. Через тиждень двох дивізій вже буде мало» (ст. 221). А скоро після того він уже заявляв: «Нам потрібно найменше три дивізії французів» (там же ст. 222). Невже можна вважати серйозними такі заяви з боку команданта армії, склад якої спочатку доходив до 200.000 людей?

А цей відхід частини війська на Лозову невже говорить про геніяльність Болбочана? Було б дуже важно, щоб хтось з учасників походу Харків-Лозова описав його докладно, подавши при тім, які завдання мала ця група, і куди вона пішла в дійсності: На Павлоград-Катеринослав, як доповідав Болбочан Головному Отаману? Чи на Славянськ на сполучення з донським отаманом Красновим та частинами російських добровольців, що перебували тоді на Донщині?

Я не спинявся б так довго на характеристиці Болбочана, як би дехто з наших політиків не намагався зробити з нього трохи не генія, наділяючи його рисами, яких він не мав. І в той час, в травні 1919 р., ріжні дрібні політики, що збанкротували в своїй ставці на Оскілка, виставляли Болбочана, як чудового організатора, мудрого політика і геніяльного стратеґа, протиставляючи його С. Петлюрі, якого характеризували як нездару.

Треба зазначити, що в зв'язку з нашим сталим відходом на захід, з евакуацією Київа, Винниці, Кам'янця і нарешті Рівного створилася атмосфера надзвичайно тяжка. За Урядом їздило кілька тисяч людей, з яких більшість дуже слабо визнавалася в тогочасній політичній ситуації.

Дякуючи умовам життя в царській Росії, вони не набули в свій час ані політичного досвіду, ані політичного світогляду. Вони заздріли тим, хто, працюючи перед революцією в таємних гуртках і партіях, був бодай трохи підготовлений до політичної праці і більш-менш розбирався в питаннях, що висувало революційне життя. Були між ними й такі, що бажаючи виявити громадську активність, творили все нові та нові партії, самі не знаючи, чим одна з цих партій відріжнялася від іншої. Деякі з цих партій нараховували лише кілька десятків членів, але хотіли відогравати якусь ролю в державному житті. Все це були здебільшого молоді люди, що виставляли себе великими патріотами-націоналістами, але уникали йти до війська, щоб боротися за державну ідею. Критикуючи Уряд, вони кричали про необхідність «твердої влади»; але при найменшім виявленню «твердої влади» супроти них підіймали ґвалт, обвинувачуючи Уряд в порушенні основ демократичності.