Борис Мартос - Оскілко і Болбочан (спогади)

Начальник постачання Північної Групи полковник Козубський не втік і в порядку передав справи Желіховському. Не втік також і Є. Архипенко, що здається грав ролю оскілкового прем'єр-міністра; він був арештований і просидів під арештом кілька тижнів. Пізніше Рада Міністрів обговорювала питання про те, що зробити з Є. Архипенком. Всі визнавали необхідність покарати його за участь в оскілковській авантурі, але, з огляду на те, що ця участь не була дуже активною, погоджувалися, що й кара не повинна бути дуже тяжкою. Кінець-кінцем Рада Міністрів ухвалила справу його припинити. Є. Архипенко був випущений з-під арешту і справу його «забули».

1-го травня відбулася велика маніфестація перед будинком Ради Міністрів. Величезний натовп урядовців, військових та мешканців м. Рівного висловлював свою прихильність Уряду. Я й міністр праці О. Безпалко промовляли до натовпу з балкону; наші промови викликали бурю оплесків і покриків: «Слава!».

Але ми не могли перемогти наслідків оскілкової авантури: Луцьк залишився в руках у поляків, боєздатність Північної Групи через осшлківеьку акцію знизилася; ми мусили залишити Рівне, а в скорому часі навіть переїхати на територію Галичини, де й перебували у вагонах, пересовуючися поступово через Броди — Золочів — Тернопіль. Наше військо займало лише частину повіту на схід від Збруча, спираючися на Збруч.

Пізніше в партії соц. — самостійників виникли якісь тертя, так що В. Оскілко й Й. Мацюк мусіли виступити з партії. В журналі «Воля» («Воля», Відень, 1921, том І, ч. З, стор. 158–159) надруковано заяву групи соц. — самостійників з дня 4. 1. 1921, за підписами Й. Мацюка, як секретаря партії, і В. Оскілка, де згадується, що в справі виступу Оскілка є «дві постанови ЦК партії с-с, після яких от. Оскілко, як член партії, мусів доконати військово-політичного перевороту проти кабінету Мартоса».

В цій самій заяві говориться також про розкол в партії соц. — сам.: Мацюк і Оскілко утворили окрему групу, заперечували О. Макаренкові право виступати іменем партії і домагалися прийняти їх до складу Всеукраїнської Національної Ради, але безуспішно («Воля», 1921, том II. ч. 2, стор. 94–95).

Всеукраїнська Національна Рада, як відомо, утворилася у Відні в 1920 році з представників правих партій Наддніпрянщини і Галичини і заняла опозиційне становище супроти Директорії УНР, а особливо супроти С. Петлюри, головно в зв'язку з заявою про «незаінтересованість» уряду Директорії в справах Галичини.

Українські соц. — сам. користалися у Всеукраїнській Національній Раді чималим впливом, так що на пропозицію О. Макаренка на переговори в Париж Рада вислала от. Грекова (кол. Начального Вождя Галицької Армії) і Кривецького (керівника міністерства фінансів в уряді Остапенка), обидва — члени партії соц. — сам.

В тій же «Волі» (1921, квітень, стор. 149) надруковано цікавий документ, що стосується політики українських соц. — сам.: «Деклярація» представників «українських партій і організацій» (яких?), де після різкого виступу проти «Уряду Отамана Петлюри» (точка 1 та 2) та вислову симпатії до польської держави (т. 4, 5, 6) деклярується: «з огляду на те, що справа Східньої Галичини є внутрішньою справою польської Республіки, Національний Український Уряд визнає в цьому питанню своє повне незаінтересування» (т. 7).

Цю «Деклярацію» підписали 4. 3. 1921 ген. Греків, Опанас Андрієвський, О. Макаренко. Чи не з цією декляраціею мали їхати до Парижу Греків і Кривецький? Після опубліковання цієї деклярації галичани виступили з Всеукраїнської Нац. Ради і сама Рада припинила існування.

Цією ганебною подією закінчується чинність партії соціялістів-самостійників; потім про неї вже не чути. Не чути і про її видних членів, як от О. Макаренко, Симонів (держ. контрольор в уряді Чеховського), І. Липа (міністр віросповідань в уряді Остапенка), ні про от. Грекова. Не виявили вони себе ні на політичному, ні на громадському, ні на культурному полі.

Кривецький провадив їдальню в Ужгороді, О. Андрієвський був професором Укр. Вільного Університету в Празі, але мусів виступити з нього після несмачного конфлікту.

На спільному засіданні Правничого факультету Укр. Вільн. Університету й Правничого Товариства в Празі (р. 1934) кол. член Директорії проф. Оп. Андрієвський признався, що він тоді із Станиславова дав був наказ от. Оскілкові розстріляти всіх міністрів.

Оскілко і Мацюк, як відомо, закінчили свою «політичну» діяльність на Волині, де, як кажуть, виконували якісь доручення поляків. Оскілка хтось застрілив, як дехто каже, з заздрощів, а як інші кажуть, — за його працю для поляків. Безславний кінець!