Ярослав Тинченко - Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Гадаємо, коментарi щодо цього незрозумiлого та безглуздного документу зайвi.

П'ята резолюцiя — про автономiю Донецько-Криворiзької республiки — була фактично остаточним з'ясуванням стосункiв мiж киянами та харкiв'янами. Фактично, ця резолюцiя була великою поступкою харкiв'янам. Ось про що, зокрема, в нiй йшлося:

"Всеукраинский Съезд Советов рабочих и солдатских депутатов протестует против преступной империалистической политики руководителей козачьей и украинской буржуазных республик, пытающихся поделить между собою Донецкий бассейн, и будет добиваться единства Донецкого бассейна в пределах Советской Республики" (299,N 35).

Не зрозумiло лише, в складi якої Радянської Республiки мусить бути Донецький басейн.

Пiд час засiдання з'їзду маленька фракцiя меншовикiв виробила свою заяву, в якiй засуджувала бiльшовицьку авантюру перетворення Донецько-Криворiзького обласного з'їзду на Всеукраїнський i вiдмежовувалась вiд його дiяльностi (301, N 224). Таким чином з'їзд ставав, за винятком кiлькох есерiв, повнiстю бiльшовицьким.

Пiд час роботи цього так званого з'їзду був обраний, як зазначалось у третiй резолюцiї, тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет. До нього увiйшли 36 бiльшовикiв, 1 київський український меншовик та 4 есерiв, якi були присутнi на з'їздi. За даними Г.Лапчинського, 24 члени Комiтету були з київської делегацiї, 10 — з харкiвської (243,с.163). Цей Центральний Виконавчий Комiтет того ж таки 25 (12) грудня видiлив з себе так званий уряд Української Радянської Республiки — Народний Секретарiат.

Ось що цей Секретарiат являв (у дужках позначено причетнiсть до конкретної групи):

Ф.Сергеєв (Артем) — Народний Секретар торгiвлi й промисловостi (харкiв'янин);

В.Ауссем — Народний Секретар фiнансiв (киянин);

С.Бакинський — Народний Секретар нацiональних справ (киянин);

Є.Бош — Народний Секретар внутрiшнiх справ (киянка);

В.Шахрай — Народний Секретар вiйськових справ (киянин);

Є.Терлецький — Народний Секретар земельних справ (киянин);

В.Люксембург — Народний Секретар юстицiї (киянин);

В.Затонський — Народний Секретар освiти (киянин);

Є.Лугановський — Народний Секретар харчових справ (харкiв'янин);

В.Мартьянов — Народний Секретар пошти, телеграфу та шляхiв (харкiв'янин);

М.Скрипник — Народний Секретар працi (киянин);

Г.Лапчинський — Керуючий справами Народного Секретарiату (киянин).

Як зауважив Г.Лапчинський,

"переважна бiльшiсть членiв першого українського радянського уряду були мiсцевi люди — або української нацiональностi, або тi, що народилися й працювали на Українi; лише Лапчинський та Люксембург були з пiвночi й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вiльно говорили українською лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов" (243,с.165).

Аналiзуючи постатi, якi входили до Народного Секретарiату, можна дiйти висновку, що вiн був вiд початку непрацездатним. Так, харкiв'яни Ф.Сергеєв (Артем) та Є.Лугановський продовжували займатись справами Донецько-Криворiзького району i просто саботували дiї Секретарiату. Є.Бош, М.Скрипник та В.Затонський, навпаки, придiляли увагу загальноросiйськiй полiтицi, зовсiм нехтуючи своїми посадами, виїхали з Харкова, де знаходився Секретарiат. Мартьянов грав подвiйну роль. Вiн був людиною досить загадковою, оскiльки, незважаючи на приналежнiсть до харкiвської групи, активно пiдтримував киян. За це харкiв'яни його дуже не любили. Показовим є те, що в 1920 роцi в Криму Мартьянов перейшов на службу до армiї Врангеля та зрадив багатьох мiсцевих бiльшовикiв.

Окремо варто розглянути В.Шахрая. Це була молода людина, досить нацiоналiстично настроєна i викликає подив, що вiн робив у бiльшовикiв. Власне, Шахрай просто саботував свої обов'язки. Ось що писав про Шахрая Г.Лапчинський:

"Його не задовольняла вiдсутнiсть у нас ясного розумiння нашої ролi для вiдродження української нацiї внаслiдок перемоги соцiяльної революцiї. Харкiвське оточення поглибило цей песимiзм. Нерозумiння харкiвських товаришiв, майже цiлковите iгнорування нацiонального питання навiть серед нашої провiдної групи, люксембургiянство тов. Бош — все це дуже негативно вiдбивалося на його настроях.

— Що це за уряд український, — скаржився вiн менi, — що його члени зовсiм не знають i не хочуть знати української мови? Що не тiльки не користуються жодним впливом серед українського суспiльства, але воно навiть нiколи й не чуло ранiш їхнiх прiзвищ? Що я за "український вiйськовий мiнiстр", коли всi українiзованi частини в Харковi менi доводиться роззброювати, бо вони не хочуть iти за мною на оборону радянської влади? За єдину вiйськову пiдпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише вiйсько, що привiв на Україну з Росiї Антонов i що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революцiйне?" (243,с.171).