Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були зігнані І. Самойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з–під чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня 1679 року війська Ю. Хмельницького разом із загонами бєлгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Загони І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, але на початку лютого були розбиті під Лубнами. Побоюючись наступу турецько–татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід українського князя і правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом 1678 року з Немирова та Лівобережжя ним висилалися лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок». Під час однієї такої операції до польського короля втік І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи кривду від Ю. Хмельницького, коли той без важливих на те підстав прикував його у кайданах до гармати. На жаль, джерельна база про діяльність Ю. Хмельницького протягом 1680—1681 років є досить обмеженою. Відомо, що у квітні 1680 року він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною. У листі Хмельницького до Яна III Собєського від 20 лютого 1680 року Ю. Хмельницький писав: «…як з Королем Його Милості Паном Милостивим приятелем і сусідом стараюся і буду з Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє ряду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся…»

Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував (як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої «аж за Віслу».

У червні 1680 року на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви, що перед тим перебували у підпорядкуванні гетьмана. Однак на допомогу йому поспішали кримська та білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина». Очевидно, що потім протягом року Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 року місцеві жителі повідомляли, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.

Своєю столицею Ю. Хмельницький обрав Немирів, бо Чигирин був зруйнований дощенту. Тут при ньому було з кілька сот найманців (татари, волохи), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу. Але його не сприймали серйозно навіть турки, й невдовзі він був змушений слухатися наказів не лише султана чи хоч би головного візира, а й кам’янецького паші. Сповнений честолюбних намірів, але без реальної влади, недолугий нащадок великого гетьмана зустрів усе зростаючу ненависть подільського населення, що врешті–решт призвело його до тяжкої депресії. Юрій усе частіше почав шукати забуття у вині та розгульному житті, став хворобливо підозрілий і жорстокий, почав розправлятися навіть зі своїми найближчими сподвижниками.

Так, він наказав стратити свого наказного гетьмана Астаматія та кальницького полковника Вареницю. А брацлавського полковника Коваленка (Ковалевського) вбив за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Рятуючись од нього, втік до Львова найближчий дорадник Яненко.

Жорстокі розправи не допомагали. Становище «сарматського князя» невпинно погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді Юрій знайшов «оригінальний» спосіб добування грошей, який нагадував звичайне здирництво. У Немирові зробили яму–тюрму, в неї кидали заможних купців, орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, їх жорстоко катували. На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку адміністрацію в Україні, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення Хмельницького з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи, а саме скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і потім їх вигідно продавав. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничарам вдалося схопити його дружину. Її Юрій Хмельницький і наказав закатувати. Внаслідок скарги Оруна до кам’янецького паші, а потім і до самого султана та в результаті невдалого князювання на початку червня 1681 року Ю. Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі до Стамбула він помер чи був страчений. За одними даними, його задушили на Турецькому мості в Кам’янці–Подільському, за іншими — стратили в Стамбулі.