Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

1 липня полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. У кінці липня загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є. Астаматія й І. Яненка–Хмельницького «вогняними кулями місто Чигирин і замок запалили». Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візиром Кара–Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати зі столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара–Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя.

23 серпня в універсалі до жителів Канева «руський» князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку–Хмельницькому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська. Такий же універсал був відправлений 12 вересня з Ладижина до жителів Черкас і всього населення «задніпровської» України. «Освідчуєм, як сьогобічним, так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства Руського і владу… пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність», — звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши з допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мош- ни і Жаботин.

Активізував свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний гетьман — Є. Астаматій, який перед тим виконував дипломатичні завдання свого зверхника у Стамбулі. Але, відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він, згідно з деякими даними, відмовився визнавати протекцію турецького султана. У зв’язку з цим у жовтні 1678 року його було власноручно страчено Хмельницьким у Немирові («…Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»), у цей же час стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальницький полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав І. Яненко–Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя було лише «оковано» на деякий час. Хмельницькому радив карати і страчувати своїх найближчих соратників не хто інший, як сам великий візир Османської імперії Кара–Мустафа.

Перебуваючи у Немирові, гетьман весь час нагадував польському уряду про його зобов’язання перед Туреччиною звільнити південно–східні землі Київщини та всю Брацлавщину. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення короля, який затягував повернення правобережних земель під управління князя–гетьмана. Головним аргументом такої затримки було хибне титулування Ю. Хмельницького («…до Короля Його Милості Польського незвичайні листи пише…, щоб таких неучтивих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем, гетьманом, братом…)». Зважаючи на протест Яна III Собєського, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля», а також наказав, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько–польська комісія з розподілу території.

У листопаді 1678 року Ю. Хмельницький ще перебував у Немирові разом з невеликою кількістю козаків (близько 1500 вояків) та однією тисячею татар. За його наказом невеликий загін на чолі з Яненком намагався відвоювати у лівобережного гетьмана Іркліїв з навколишніми селами, але місцеві козаки зуміли відстояти своє місто та захопити у полон кілька татар, що перебували на службі у Хмельницького. На допиті полонені свідчили, що Юрась збирається зимувати у Немирові. Але інші джерела розповідають, що наприкінці року Ю. Хмельницький на деякий час був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв з турецької столиці, що у даний період українському гетьману «дуже погано тут, навіть житла не має».

На початку 1679 року Хмельницький знову видав універсали до жителів українських міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «…не зичивши руїни місту вашому, нагадуєм, щоб, взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які, за рішенням своїм, в протекції нашій і ласці батьківській залишаються…» Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги–саптана: «…і нашим словом направляю до гірихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави…» У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі й Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе», — вже вкотре скаржився Ян III Собєський до Стамбула. Разом з тим восени 1678 року Ю. Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономних прав для України, якщо б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої. Але гетьман ще довго пам’ятав участь поляків у його «самовідреченні» від гетьманської посади в 1663 році та часи ув’язнення з наказу короля у Марієнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке», — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.