Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Тому роду не буде переводу,

в котрому браття милують згоду!

Христос воскрес на третій день по смерті. І сказав до учнів своїх: «Так написано є, І так потрібно було постраждати Христові, І воскреснути з мертвих дня третього, І щоб Ймення, І прощення гріхів між народами усіх, від Єрусалима почавши».

Коли думаєш про свій народ, приходить на пам’ять «Скорбна мати» П. Тичини:

О Українська земле! Ти — сто разів розтерзана, двісті — розп’ята, осквернена, обпльована, забита. Чи прийде твоє Воскресіння?!

Мабуть, є щось спільне у долі Твоїй зі Спасителем…

До розп’яття і воскресіння була Тайна Вечеря…

«…Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм Учням, І казав: “Прийміть, споживайте, — це тіло Моє”. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!”»

І ми споживали тіло брата свого, проливали сторіками кров козацького роду, проклинаючи, забували та нехтували нашою прадідівською славетною минувшиною… Забуваючи, плюндрували козацькі могили.

«Тоді один із Дванадцятьох, званий Юдою Іскаріотським, подався до первосвящеників, І сказав: “Що хочете дати мені, І вам покажу Його, І видам Його!” І вони виплатили йому тридцять срібняків».

Отак і ми, за безцінь продавали батьківські скарби, міняли їхню славу на славу підлабузників та манкуртів-безбатченків, за жалюгідний мізер платні відмовлялись від їх козацької справи — боротьби за волю України.

«…тоді він став клястися та божитися: “Не знаю цього чоловіка!” І заспівав півень тієї хвилі… І згадав Петро сказане слово Ісусове: “Перш ніж заспіває півень — відречешся ти тричі від Мене”».

Петро відрікався тричі. Ми ж — тридцять по тричі. Зрікались Бога, Церкви, могил наших прадідів–дідів, зрікалися «зрадника», що фундуював церкви та школи, — гетьмана І. Мазепи, зрікалися вигнанця, що і на чужині життя віддавав за Батьківщину, а згадували лише «як про співучасника страшного злочину, що не доніс про нього», — гетьмана П. Орлика, зрікалися нескореного тортурами та сильного духом, що царю без остраху говорив у вічі слова правди, — гетьмана П. Полуботка…

Зрікалися рідної мови, рідної пісні, батьківської віри, рідної історії, власного родоводу, власного коріння.

«І як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший станеться, набрав він води, та й перед народом умив свої руки та й сказав: “Я невинний у крові Його!”»

«І роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялись з Нього й казали: “Радій, Царю Юдейський!” І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й били по голові Його…»

Голгофи у нашого народу як верстові стовпи…

Голгофа голодоморів…

Голгофа сталінської опричини…

Голгофа фашизму…

Голгофа брежнєвсько–андроповського мовчання…

Голгофа Чорнобиля…

Стачило б на кількасот літ.

Воскресни, наш козацький роде! Воскресни в нащадках своїх! Бо воскреслому роду — не буде переводу!

Розкидавши каміння нашої історії — збираймо ж, браття, його заради долі кращої для нашої Батьківщини, во ім’я славних пращурів — козаків, Когорти Лицарів — Непереможених Силою та Духом!

З–поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду козацької історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, що походив з роду князів Гедиміновичів і який на початку 1550–х років заснував замок на острові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.