Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Після обрання гетьманом П. Тетері Юрій Хмельницький зразу ж одійшов на другий план. Незабаром він постригся в ченці й під іменем Гедеона знайшов притулок в Ірдинському монастирі в Корсуні, де невдовзі навіть досяг звання архімандрита. Ставши ченцем, він, однак, не розірвав зв’язків із зовнішнім світом та деінде втручався у політичну боротьбу. Це особливо виявилося під час виборів нового Київського митрополита по смерті Д. Балабана, коли знову завирували політичні пристрасті. Частина духовенства та старшини підтримувала Й. Нелюбовича–Тукальського, а частина, в тому числі й Тетеря, Антонія Вінницького. Незадовго до виборів чимало козацької старшини (Тетеря, Гоголь, Богун, Гуляницький та ін.) і духовенства (Тукальський, Вінницький) прибули до Білої Церкви. Вирушаючи в похід на Лівобережну Україну, приїхав туди й сам Ян–Казимир. Тут же був і Ю. Хмельницький, «вже як архімандрит», саме він вітав короля спеціально написаною промовою.

Похід Яна–Казимира й Тетері на Сіверщину провалився. На Правобережній Україні спалахнули нові повстання, найпотужніше серед них — під проводом Сулимки. П. Тетеря жорстоко придушив повстання, одночасно розправившись із реальними чи потенційними конкурентами в боротьбі за гетьманську булаву. Зокрема, розстріляно Івана Богуна та Івана Виговського, заарештовано Юрія Хмельницького та Г. І. Нелюбовича–Тукальського. Юрія Хмельницького взяли, коли він повертався до монастиря від своєї сестри в Городищі. Прямих доказів вини Ю. Хмельницького та Тукальського не було, але це не завадило Тетері відіслати їх до Львова, а звідти, згідно з королівським наказом — до фортеці Мальборк у Пруссії. Тут вони провели кілька літ аж до підписання Андрусівського перемир’я в 1667 році. Після цього перемир’я уряд Речі Посполитої мусив особливо дбати про поширення соціальної бази свого панування і дещо пом’якшив свою лінію в українському питанні. Ю. Хмельницького та Нелюбовича–Тукальського перевели до королівського двору в Варшаві, але звідти вони невдовзі поодинці втекли. Вже наприкінці 1667 року Юрій Хмельницький знову з’явився в рідному Чигирині, де гетьманував уже Петро Дорошенко.

У цей період гетьман Правобережної України П. Дорошенко виступив виразником загальнонаціональних інтересів, прагнучи об’єднати Україну і відновити рівноправний союз з Росією, у дусі договору 1654 року. Юрій Хмельницький підтримав ці дії і навіть пообіцяв відкопати батьківські скарби та віддати їх для підтримки Дорошенка. Але він би не був сам собою, якби чітко й принципово повів якусь політичну лінію. Ще не визначився остаточно результат походу Дорошенка на Лівобережну Україну, а Юрій опинився в таборі його конкурента Петpa Суховія, до речі, родича І. Брюховецького. Він скинув чернечий клобук і знову поринув у політичну боротьбу.

Головні сили опозиції проти Дорошенка зібралися в Умані, де в дні нарад про нового гетьмана деякі представники козацької старшини висували кандидатуру Богданового сина. Але коли до Умані прибув полковник Михайло Ханенко, то більшість схилилася на його бік. Ханенко, діючи в союзі з Кримським ханством, виступив проти Дорошенка, взявши того в облогу в Стеблеві. Однак гетьмана виручили козаки Івана Сірка та білгородська орда. Зазнавши поразки, опозиціонери мусили тікати, але під Уманню на них вдарила білгородська орда. Суховій зумів утекти, а Юрія Хмельницького полонили й повезли до Білгорода (Акермана). Дорошенко домагався його видачі, але дістав відмову. Тоді він доклав усіх зусиль, щоб руками турецького султана нейтралізувати свого політичного противника, подавши Юрія як небезпечного авантюриста, що, треба зауважити, було небезпідставно. На вимогу султана Мухаммеда IV Юрія привезли у Стамбул і посадили у фортецю Єдикуле. Ув’язнення тривало майже десять років, що, безумовно, негативно позначилося на здоров’ї та психіці молодшого Богданового сина. В Україні, Росії, Польщі знали про цю трагічну долю й здогадувалися, що Османська імперія використала Юрія в політичній боротьбі в Україні. Не випадково ж чутки про Юрія Хмельницького періодично поширювалися по Східній Європі, привертаючи неабиякий інтерес.

Саме про цей час йдеться у бувальщині, а можливо, й легенді, записаній у першій половині XIX століття польським дослідником JI. Рогальським, яку віднайшов і опублікував сучасний дослідник Т. Чухліб, про спробу сміливої втечі Хмельниченка з Семи Веж — турецького замку–фор- теці у Стамбулі: «Побачивши у порту кілька французьких кораблів, Юрій Хмельницький хотів уплав добратися до них і з цією метою виліз через вікно фортеці. Мотузка обірвалася, він упав, але встав і переліз через високий мур, після чого знову впав. Залитий кров’ю й виснажений, він був схоплений, караний киями, прикутий до стіни в’язниці й кілька років перебував у такому стані…» Отже, як зазначає Т. Чухліб, якщо вірити цьому свідченню, то не таким уже безвільним і слабохарактерним був молодший син Богдана. П. Дорошенко намагався викупити Хмельничен- ка за посередництвом татар, але ті не погодилися це зробити з огляду на султанські плани щодо кандидатури правителя України.