Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору 1654 року і тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Москва розглядала Україну лише як провінцію і прагнула поступово ліквідувати її суверенітет.

На самому початку нового етапу російсько–українських відносин Юрій Хмельницький та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної: переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та кількома сотниками, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького, В. Шереметева, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозваного «наказного гетьмана» І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску, Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами царських воєначальників–дипломатів, навіть не запротестувавши проти зачитаних на раді Трубецьким «14 статей» — фальсифікату, який був виданий за справжні статті договору 1654 року.

Зміст Переяславських статей 1659 року («14 статей»), які того ж року були видрукувані в друкарні Києво–Печерської лаври, досить добре відомий. На відміну від договору 1654 року російсько–український договір 1659 року чітко зафіксував зміну принципів російсько–українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Московії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю, Українська православна церква втрачала свою незалежність від Московського патріархату. Академік В. Смолій звертає увагу і на умову договору, що передбачала смертну кару для українців, які б відмовились присягнути на вірність царю.

Ясна річ, такі наслідки українсько–московських переговорів не могли не викликати глибокого розчарування й невдоволення козаків і старшини, особливо Правобережжя. Тим більше, що в роботі Переяславської ради не брали участі сім правобережних полковників (чигиринський, білоцерківський, київський, уманський, брацлавський, паволоцький і подільський), за яких «руку приклав» Ю. Хмельницький. Це не було простою випадковістю, а засвідчувало їхню політичну позицію. Укладена угода була наслідком промосковської орієнтації лівобережної старшини і великою політичною помилкою гетьманського уряду. Щоб якось її виправити, Чигиринська старшинська рада у листопаді вирішила послати до Москви посольство, яке одержало доручення домагатися скасування несприятливих для України статей. Однак місія полковників П. Дорошенка та А. Одинця зазнала невдачі. На початку свого гетьманування юний гетьман прагнув вірно служити своїй Батьківщині і насамперед здобути для неї незалежність. Тому він не був такою жалюгідною постаттю, якою його зображує традиційна історіографія.

Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть Переяславських статей, намагалися використати їх як важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий похід на Західну Україну, як то свого часу блискуче вчинив Богдан Хмельницький. У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали визволити Львів і навіть, за сприятливої ситуації, дійти до Кракова. Пізніше з Києва на захід вирушила російська армія (40—60 тисяч вояків) на чолі з боярином В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося 11 українських полків під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об’єднані війська продовжили похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тисяч) і мав доганяти Шереметева на Волині. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої. Тим часом армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства. їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Ст. Потоцький, Ю. Любомирський, Я. Собєський, Амурат–султан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько–українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це також спрацювало, і ще на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько–українських військ перерізав земляний вал, яким Шереметев поспішив відгородитися від корпусу Цицори.