Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

П. Тетеря складав договірні статті з Росією разом з Богдановичем–Зарудним. Але саме переяславського полковника треба вважати чи не основним їх творцем. Не підлягає сумніву, що, формулюючи статті, він виконував волю Богдана Хмельницького і реалізовував його політичну концепцію, однак потім дещо міняв під тиском царя. Але не можна думати, що в 1653—1654 роках Тетеря був недосвідченим дипломатом і не знав, як у той час складали міжнародні договори. Те, що договірні статті мали дуже недосконалий, розмитий, деколи неясний характер, що вони не охопили цілий спектр російсько–українських відносин, а це наклало на договір відбиток тимчасовості (такою була, мабуть, основна концепція гетьмана), є заслугою, в першу чергу, лукавого козацького дипломата. Порівняння двох українських міжнародних договорів — Березневих (Переяславських) статей 1654 року і Гадяцького договору 1658 року, до створення яких приклав свою руку Тетеря, доводить, що він умів складати договори такого роду.

Подвійну гру Тетері (якщо можна вважати її подвійною — просто це була та, по суті, незалежницька лінія гетьмана, яку правильно здійснював сумлінний виконавець) можна простежити і надалі. Під час облоги Львова українськими та російськими військами у 1655 році він вів переговори з польською стороною про викуп міста. Для того щоб росіяни не розуміли, що саме він говорить, Тетеря розмовляв латиною (можна собі уявити, як дратувало це російську сторону!), підбурюючи львів’ян проти царських військ…

Коли помирав великий гетьман, Тетеря знову був у Москві. Він ще раз виявив себе як сумлінний виконавець і блискучий оратор. Перед царем Тетеря виступив за гетьманство Юрія Хмельницького, хоча, можливо, знав, що й сам він був серед тих кандидатів на владу, яких назвав перед смертю Богдан. Гетьман говорив нібито не лише про свого сина Юрася, що зрозуміло, а й про генерального писаря Івана Виговського, генерального судцю, колишнього київського полковника Антона Ждановича, полтавського полковника Мартина Пушкаря і про переяславського — П. Тетерю.

Упродовж 1648—1657 років Павло Тетеря зробив запаморочливу кар’єру — від скромного підписка Луцького гродського суду до переяславського полковника й одного з найвизначніших дипломатів Богданової доби, людини дуже впливової у тогочасній Україні. Безсумнівно, цією кар’єрою Тетеря міг завдячувати, в першу чергу, самому собі. Був він талановитою, однак явно не однозначною і не прямолінійною людиною. Пізніше ці риси його характеру окреслилися ще яскравіше.

В той час коли Тетеря в Москві добивався затвердження Юрія Хмельницького на гетьманство і відмовляв царя посилати нові війська в Україну, події вдома розвивалися стрімко. 24 серпня 1657 року, коли виявилося, що Юрась ще не може тримати булаву, гетьманом обрали Івана Виговського. Повернувшись в Україну, Тетеря далі підкреслював свою лояльність Москві, але практично повністю підтримував лінію Виговського — від орієнтації на Москву до орієнтації на Варшаву.

Король та польський двір вважали Тетерю головним творцем Гадяцької угоди, якій, до речі, він не присягав. У цьому знову проявилася двоїстість Тетері. 28 жовтня 1658 року він отримав аудієнцію в польського короля Яна–Казимира та королеви Марії Людовіки. «Поставний, гарних манер, убраний у сукню з зеленого оксамиту з золотими ґудзиками», — писав про нього, розповідаючи про аудієнцію, французький посол П’єр де Нуайє. Десь приблизно від цього часу він перестав бути переяславським полковником, фактично ставши придворним експертом з українських справ і почавши регулярно отримувати пенсію з королівської каси (що було нормою для тогочасного життя).

Тетеря виїхав з України у 1659—1661 роках, буваючи там недовгими наїздами. Мешкав він переважно у Варшаві при дворі або у своїх маєтках на Підляшші. Але він не розривав численних ниток, що пов’язували його зі Східною Україною, для якої Тетеря і далі залишався дуже впливовою особою. На нього полився потік королівської ласки — і він спробував зіграти такі ролі, яких ще не грав: магната й придворного, крім цього, ще й не старого вдівця, за серцем (і багатством) якого полювали представниці найкращих польських аристократичних родин.

Збирати маєтки Тетеря почав ще десь у 1652 році. Тоді у Сулимів він купив Демидів на Київщині, потім до цього маєтку приєднав недалеку Литурівку (в інших джерелах — Литвинівку), 1654 року отримав від царя містечко Смілу, у 1656 році мав млин на Попівцях біля Переяслава. Трохи пізніше Тетеря прибрав до рук Козаровичі, Глібівку, Ясногороди разом з усіма суміжними землями, що до них прилягали. У березні 1659 року Варшавський сейм підтвердив шляхетство П. Тетері та королівське надання в Берестейській економії (з королівських столових маєтків, прибутки яких надходили на утримання королівського двору), а саме волості Київець, Мелешичі, містечко Піщатичі разом з приналежними до них селами. Незважаючи на явне прагнення стати багатим магнатом, Тетеря як легко здобував маєтки, так легко їх і позбувався, часто — даруючи. Наприклад, Демидів подарував сестринкові Василеві Іскрицькому в зв’язку з його одруженням, Козаровичі, Глібівку, Ясногороди — Києво–Межигірському монастиреві.