Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

13 листопада 1918 року в приміщенні Міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося засідання Українського Національного Союзу, на якому остаточно був схвалений план повстання проти гетьмана та обрана Директорія. У ніч з 14 на 15 листопада вона звернулася з відозвою до населення України, в якій говорилося: «Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади. Все правительство його, як протинародне, протинаціональне, оповіщаємо недійсним. Пропонуємо генералу Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади».

Що міг протиставити гетьман Директорії та масовому народному повстанню? Ще влітку 1918 року з дозволу німецьких окупаційних властей почалося формування восьми армійських корпусів. їх штаби розташувалися у Києві, Житомирі, Вінниці, Одесі, Чернігові, Полтаві, Харкові і Катеринославі. Проте формування їх йшло дуже повільно. Восени вони не були укомплектовані й озброєні. До того ж більшість солдатів і частина командирів були незадоволені гетьманським режимом.

Залишившись без реальної сили, Скоропадський шукав шляхи до порозуміння з Антантою. Він направив свого представника до Румунії, де перебували посли всіх держав. З ініціативи Скоропадського новий гетьманський уряд 20 листопада надіслав телеграми білогвардійцям Дону, Кубані, Тереку і місії Добровольчої армії з пропозицією прислати до Києва своїх представників на конференцію, яка б обговорила питання боротьби з Радянською Росією, відновлення монархії та надання допомоги Українській державі у боротьбі з Директорією. 29 листопада гетьман підтримав рішення Ради міністрів видати з державної скарбниці України представникові Добровольчої армії 10 млн карбованців для формування нових військових частин. Та надії гетьмана виявилися марними.

Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких січових стрільців, який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом в Україні. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня 1918 року під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія «сірожу- панників», що перебувала на Чернігівщині; запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині; «чорноморський козачий кіш», який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві, та й то висіла на волосині.

Після того як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні генерал Скоропадський підписав останній офіційний документ: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади. Павло Скоропадський». Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскованим.

Деякий час генерал Скоропадський переховувався у Києві. Слід відзначити, що С. Петлюра знав місце притулку колишнього гетьмана, але не дав наказу про його арешт. Існує дві версії щодо цього факту: перша — Директорія на переговорах з німцями все–таки погодилася на вільний виїзд Скоропадського з України. Друга — С. Петлюра був членом масонської ложі, яка й заборонила йому чіпати генерала. За допомогою німців Павло Скоропадський виїхав за кордон — спочатку до Швейцарії, а потім до Німеччини, де йому була дарована вілла та призначена пенсія. На певний час колишній гетьман відійшов від політики.

Після громадянської війни в європейських державах осіла численна українська еміграція. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Париж стали центрами перебування вихідців з України. Політична і воєнна поразка, складне переплетіння ідейних орієнтацій приводили до появи на арені емігрантського життя нових політичних груп.

Однією з таких організацій і став «Український союз хліборобів–державників» (УСХД), що виник у Відні в 1920 році. До нього ввійшли представники вже відомих партій — Української демократично–хліборобської, Союзу земельних власників та колишньої Громади. Засновником УСХД був В. Липинський, великий землевласник з Уманщини, ідеолог монархічного напряму в українській еміграції. Емісари організації декілька разів приїжджали на віллу у Ванзеї, мальовничому передмісті Берліна, де разом з сім’єю проживав П. Скоропадський. Врешті–решт, їм вдалося переконати його в тому, щоб він очолив Союз.