Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Надалі Гренер обіцяв нейтралітет австрійсько–німецької влади і втручання лише для ліквідації «вуличних безпорядків».

Як людина без солідного досвіду політичної боротьби, Павло Петрович спочатку сподівався, що його опорою стануть розбудовані вертикальні та горизонтальні структури Української народної громади. Однак дуже швидко ближче знайомство з людьми, які вступали до організації, переконало його в тому, що справді відданих справі й компетентних кадрів для державотворчої роботи в ній обмаль.

Були у П. Скоропадського й сумніви в правильності власного вибору. Нерідко, залишаючись на самоті, він розмірковував над тим, наскільки внутрішньо готовий до виконання місії рятівника держави, чи зможе витримати психологічний тиск справа й зліва.

«Грандіозність завдання вабила мене, — писав Павло Петрович, — тим більше, що я був упевнений, що зроблю справу. Головне ж, мене цікавила тоді думка суто державна й соціальна. Створити сильний уряд для відновлення, передусім, порядку, для чого слід створити адміністративний апарат, якого на той час фактично не було, й провести справді здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні». Цікаві думки П. Скоропадський висловив щодо соціалістичної ідеї й практики: «Соціалізму в нас у народі немає, й тому, коли він і є, то серед маленької, відірваної від народу кугіки інтелігентів, негрунтовних і духовно нездорових. Я не сумніваюсь… що різні соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичний, призвели б негайно до того, що вся країна за шість тижнів стала б здобиччю всепожираючого Молоха–більшовизму». І далі вже зовсім пророчі слова: «Більшовизм, знищивши будь–яку культуру, перетворив би нашу чудову країну на засохлу рівнину, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого лежатиме й принижуватиметься той же народ».

Певні вагання у Павла Петровича тривали до початку квітня 1917 року. Згодом він цілком віддався приготуванням до захоплення влади. В той час особливої ваги набуло окреслення кола людей, здатних очолити окремі напрями роботи. Зустрічаючись із великою кількістю військових, громадсько–політичних діячів та юристів, П. Скоропадський переконувався, що одні з них патріоти, але не мають ділових якостей, інші, навпаки, наділені організаторськими здібностями, але сповідують ідеологію, що різко розходиться з його поглядами на шляхи досягнення поставленої мети. Після тривалих роздумів на посаду прем’єр–міністра було призначено одного з лідерів Української народної громади М. Устимовича — іншої кандидатури просто не знайшлося. Начальником штабу став генерал–майор В. Дашкевич–Горбацький, який під час Першої світової війни командував 24–ю піхотною дивізією. Одним з найбільш корисних та близьких помічників майбутнього гетьмана став досвідчений юрист, директор канцелярії міністра шляхів сполучення в царському уряді О. Палтов. Павла Петровича приваблювали в ньому ясність розуму, працелюбність, виконавська дисципліна й державницькі підходи до виконання поставлених завдань. Палтов був активним діячем Української народної громади, автором проекту «Грамоти до всього українського народу» й «Законів про тимчасовий державний устрій України», про які тут буде сказано згодом.

Довго не могли підібрати придатну кандидатуру на посаду міністра землеробства. Зрештою, вирішено було запропонувати кандидатуру А. Зноско–Боровського, який брав участь у підготовці хліборобського конгресу.

В 20–х числах квітня підготовка до перевороту ввійшла у завершальну фазу. З вірних Скоропадському офіцерів було сформовано добровольчий полк. Під командуванням полковника Глинського, підполковника Бєлєнькогота Устимовича перебували кілька загонів, які дістали завдання захопити державні установи й окремих діячів УЦР. Офіцер «Оберкомандо» Альвенслебен обіцяв, що німецькі підрозділи не випустять із казарм січовиків і будуть дотримуватися дружнього нейтралітету.

Тим часом до Києва прибували делегати з’їзду хліборобів–землевласників. Останні так і не змогли примиритися з вимогою аграрної реформи на демократичних засадах, яку обстоювали представники УЦР. Критична маса невдоволення діями Центральної Ради досягла піку, далі події розвивалися за сценарієм змовників.

Той факт, що Павло Петрович повернув зброю проти більшовиків і став у цьому питанні на бік Центральної Ради, зумовив цілу низку версій, які й досі обговорюються серед істориків.