Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

На виконання брестських угод від 18 лютого 1918 року уряди Австро–Угорщини й Німеччини, з одного боку, і Української Народної Республіки, з другого, уклали військову конвенцію, що підвела юридичне підгрунтя для вступу військ обох держав на українську територію. Офіційно сформульованою метою документа була необхідність боротьби з більшовицькими арміями.

І справді, союзні УНР війська відтіснили червоноармійські з’єднання на північ. УЦР і уряд УНР повернулися до Києва. Однак союзники щораз виразніше демонстрували небажання паритетних стосунків, прагнучи диктувати українцям власну волю. Одним із виявів такої політичної лінії стала заборона формувати регулярні з’єднання з військовополонених українців. Брак міцної регулярної армії в УНР перетворював окупаційні війська фактично на єдину збройну силу, здатну реально впливати на ситуацію у державі. Іноземну присутність в Україні уособлювали шість корпусів німецьких збройних сил (450 тисяч солдатів та офіцерів). Наявність такої кількості військових дозволяла австро–угорському й німецькому урядам розраховувати на використання українського економічного потенціалу для продовження бойових дій на Західному фронті.

Щоб вивозити харчі, фураж, сировину та корисні копалини, Німеччина й Австро–Угорщина підписали з урядом УНР спеціальний протокол про економічну співпрацю. Характер цього «партнерства» промовисто ілюструють цифри: Україна мала поставити «союзникам» 60 млн пудів зерна, 3 млн пудів цукру, 2,75 млн пудів худоби у живій вазі, а також 37,5 млн пудів залізної руди, різного збіжжя, сировини й матеріалів. Щоб цим стосункам надати вигляду взаємовигідності, німецький та австро–угорський уряди обіцяли УНР військове сприяння, а згодом — промислово–технічну допомогу. Проте реальних підстав для виконання своїх зобов’язань вони просто не мали. Тому економічні відносини між контрагентами угоди набули суто одностороннього характеру.

Щоб мати справу з більш передбачуваним і дійовим урядом, Берлін та Відень розпочали пошук імовірних кандидатів у диктатори. Ще на початку квітня 1918 року німецьке командування звернулося з відповідною пропозицією до Є. Чикаленка, але той відповів відмовою. Тоді настала черга одного з провідних діячів УДХП М. Міхновського, який також не погодився на умови окупантів. І лише після цього вибір упав на Павла Петровича Скоропадського, який більше за інших відповідав посаді гетьмана України.

П. Скоропадський та його прибічники, зі свого боку, також намагалися прорахувати реакцію окупаційного командування на ймовірну зміну влади. Сам Павло Петрович поїхав на зустріч із начальником розвідувального відділу німецького верховного командування («Оберкомандо») майором Гассе. 13 й 15 квітня, під час зустрічей із Гассе та майором Ярошем, Скоропадський відкрив їм свій план і запитав, чи можуть вони гарантувати нейтралітет, а також утримання в казармах січовиків, які охороняли Центральну Раду та уряд. Не маючи відповідних повноважень, Гассе і Ярош порекомендували Павлу Петровичу переговорити з начальником штабу групи армій «Київ» генерал–лейтенантом В. Тренером.

Узагалі відносини з окупантами були предметом особливих турбот П. Скоропадського. Не вірячи в їхню остаточну перемогу у війні, він намагався вести політику так, щоб «не сваритися з ними через дрібниці, рішуче відмовляти у всіх серйозних питаннях, порушених не до нашої вигоди чи на шкоду Антанті». Не маючи реальних сил для здійснення цього курсу, Павло Петрович покладався на свою дипломатичність, досвід, а також на інтуїцію.

Тим часом незадоволені тим, як українська сторона виконує свої зобов’язання (розмір поставок сягав ледве 30% від обумовлених), «союзники» рішуче «закручували тиски». У ніч з 23 на 24 квітня 1918 року відбулася нарада, у якій взяли участь посол Німеччини барон А. фон Мумм, посол Австро–Угорщини граф Й. Форгач, військові аташе Штольценберг (Німеччина) та Флейшман (Австро–Угорщина), начальник штабу німецьких військ В. Гренер. Щоб примусити УЦР діяти в потрібному їм напрямку, учасники наради вирішили домагатися усунення з уряду УНР «непевних елементів», запровадити власне законодавство на окупованих територіях, відродити приватне землеволодіння, а також зберегти польові суди для мешканців України. Як і раніше, Україні заборонялося формувати власні збройні сили.

24 квітня на запрошення В. Тренера П. Скоропадський прибув до «Оберкомандо», де відбулася розмова про ситуацію, що склалася Висловивши загальну підтримку задуму Павла Петровича, німецька сторона запропонувала угоду, що містила кілька принципових пунктів. Насамперед вона вимагала у разі успіху перевороту визнання легітимності її договору із Центральною Радою, стабілізації валюти, встановлення контролю над вивезенням продуктів та постачанням окупаційних військ харчами за чітко визначеними для кожної місцевості й пори року цінами. Дати виборів і скликання сейму мали узгоджуватися з німецькою владою. Майбутній правитель України повинен був узяти під контроль процес відновлення судового апарату та його функціонування, причому із судових органів рекомендувалося видалити «демагогічні елементи». Один із пунктів стосувався запровадження вільної торгівлі. Нарешті, останній передбачав переважне право Німеччини на придбання надлишків харчових продуктів, що підлягали вивезенню з України за кордон.