Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

За таких обставин більшовицькі армії швидко підійшли до Києва й почали його обстріл. П. Скоропадський виїхав до Білої Церкви, де перебувала Генеральна рада Вільного козацтва, але вірні їй підрозділи розбігалися, а керівництво подалося на Звенигородщину. Сподіваючись на те, що спільними силами вдасться зібрати козачі формування на підтримку Києва, Павло Петрович вирушив до Звенигородки. Але й Полтавець, і Шинкар, які заправляли тоді в Раді, виявилися нездатними зібрати військо, спроможне виступити проти більшовиків. Лише відділи козаків Слобожанщини під командуванням С. Петлюри та Галицько–Буковинський курінь січових стрільців, сформований з військовополонених — вихідців із Західної України, змогли чинити опір більшовицьким військам Муравйова й місцевим збройним формуванням, що підтримували більшовиків.

П. Скоропадський із підробленим паспортом дістався до Бердичева, а потім пробрався в Київ, де під чужим ім’ям зупинився у знайомих.

Тим часом у Бресті завершилися переговори, у яких брала участь і делегація Української Центральної Ради. В пошуках союзників для відсічі російсько–більшовицькій експансії керівництво УЦР орієнтувалося на держави Центрального союзу — Німеччину й Австро–Угорщину. Це тоді здавалося єдиним порятунком від більшовицької навали. А Берлін та Відень без жодного пострілу отримували те, заради чого воювали майже чотири роки.

Брестські угоди відрізали Україні всі шляхи відступу й позбавили останніх сподівань на допомогу держав Антанти, керівництво яких вважало цей крок зрадою союзницьких інтересів.

Доки дипломати розглядали ймовірні варіанти розвитку подій, німецько–австрійські війська рішуче виступили проти більшовицької армії й почали тіснити її з України. В березні 1918 року бруківкою Києва пройшли колони нових окупантів. Формально влада перебувала у руках Центральної Ради. Проте брак розгалуженого й дієздатного державного апарату, особливо владних структур на місцях, а також наявність чужинських військ до краю ускладнили виконання нею своїх повноважень. До того ж німецьке та австрійське командування, почуваючись господарем становища, вдавалося до заходів, які зовсім не сприяли покращенню ситуації. Не узгоджені з українським урядом реквізиції викликали у населення обурення й почуття невдоволення як іноземною присутністю, так і українською владою.

Після вступу німецьких військ у Київ П. Скоропадський багато розмірковував про майбутнє України. Оскільки на поверхні політичного життя опинилися соціал–демократи та есери, які не могли запропонувати ефективних засобів подолання анархії, він схилявся до думки, що цю функцію може успішно виконати партія іншої політичної орієнтації. Павло Петрович вважав, що «необхідно створити демократичну партію, це обов’язково (українець у душі демократ), але зовсім не соціалістичну. Далі, така партія стала сповідувати українство, але не крайньо шовіністичне, а певно стоячи на завданні розвитку української культури, не зачіпаючи й не виховуючи ненависті до всього російського». П. Скоропадський наголошував, що опорою такої партії повинні стати «всі власники без різниці відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел». Для нього було аксіомою, що за тогочасних умов соціалістичний шлях вів тільки до більшовизму. Реальний шлях виходу з кризи він вбачав у тому, щоб спочатку «демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них усвідомлення обов’язку, прищепити їм чесність, розширити їхній культурний горизонт, і лише тоді можна говорити про наступний етап соціальної революції». Однак коли Павло Петрович ознайомився з програмою майбутньої партії лідерів Союзу землевласників, він не зрозумів її й не відчув у собі прагнення підтримати її.

Мешкаючи в готелі «Кане», П. Скоропадський зустрічався з багатьма громадськими та політичними діячами. Серед них були М. Міхновський — один із засновників Революційної української партії (РУП, 1889), Української народної партії (УНП, 1902) та Української демократично–хліборобської партії (УДХП, 1918) і Д. Донцов, якого Павло Петрович, прийшовши до влади, призначив на посаду керівника Українського пресового бюро.

Саме у той тривожний час обставини підштовхнули генерала до осмислення досвіду його колишнього начальника — Л. Корнілова. Він утвердився в думці про необхідність сильної влади, ознайомившись зі статтею членів Товариства українських юристів, у якій висувалася вимога переходу влади від УЦР до однієї особи з диктаторськими повноваженнями. Оцінюючи потенційні можливості вірогідних кандидатів, які могли б узяти на себе це складне завдання, П. Скоропадський не бачив справді вагомих і впливових постатей ні серед «великоросів», ні серед українців. Єдиний можливий «конкурент» — С. Петлюра, на думку Павла Петровича, був не так державним, як партійним діячем соціалістичної орієнтації, якого не підтримали б центристські та праві політичні табори.