Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Павло Петрович пропонував здійснювати українізацію корпусу зважено, щоб не спричинити міжнаціональне напруження. Крім того, він порушував питання про те, наскільки бажана українізація в розумінні політики Російської держави. Намагаючись уникнути авантюрних рішень, які могли б мати непередбачувані наслідки, Павло Петрович зазначав: «…Особисто я пішов би на це якщо не з бажанням, то, принаймні, без відрази, оскільки вважаю, що там, де примішується національне почуття, там, зокрема для військової справи, основи завжди здорові, та все ж хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не потрапити в брудну справу внаслідок звинувачення мене, українця, в проведенні явочним порядком українізації частин російської армії».

Після цього Скоропадський зустрівся з командуванням фронту. О. Гутор і начальник Південно–Західного фронту генерал–лейтенант М. Духонін переконували його у необхідності змін. Після цього Скоропадський вирішив особисто побувати в Генеральному секретаріаті військових справ і з’ясувати всі питання, які його хвилювали. Про свої враження від цих відвідин Павло Петрович згадував так: «В той час усі особи, які там засідали, зовсім ще не вбралися в пір’я; всі вони справляли враження новачків у своїй справі. Власне кажучи, жодного діловодства ще не було, і, здається, вся їхня турбота полягала, головно, у боротьбі з командувачем військ Київського військового округу, соціал–революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був поміркований у розумінні політичних і соціальних реформ; головно, провадилася національна ідея. Там я вперше зустрів Петлюру. Оточений він був масою молодих людей, які носилися з якимись паперами. Взагалі, типово революційний штаб, що їх згодом доводилося часто зустрічати».

При цьому, відзначаючи деяку невпевненість у діях Центральної Ради, автор спогадів визнавав: «Але що мені сподобалося, це певне почуття любові до всього українського. Це почуття було непідробне та без будь–яких особистих утилітарних цілей. Признаюсь, це мені імпонувало; видно було, що люди працюють не з–під палиці, а натхненно». З Петлюрою Скоропадський спілкувався мало: в той час Симон Васильович, за словами останнього, зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався політикою.

Скоропадський від’їхав із Києва не з найгіршими враженнями, до чого внутрішньо готувався по дорозі до столиці. Однак при цьому він залишився переконаним у тому, що українізація не зробить армію сильнішою. Щоб розвіяти сумніви, Павло Петрович заїхав у Кам’янець–Подільський, де перебував штаб Південно–Західного фронту. Там він зустрівся з призначеним замість Гутора новим командувачем — генералом Л. Корніловим. Той настійно рекомендував якомога швидше українізувати корпус, посилаючись на те, що українізована 56–та дивізія 81–ї армії чудово проявила себе під час останнього наступу.

У війська П. Скоропадський повернувся саме тоді, коли почався сумнозвісний «Тернопільський відступ». За визнанням генерала, це був час, коли він пережив незрівнянні моральні муки. Водночас він знайшов найкращі слова для командувача 7–ї армії генерала Селивачова, командувача 6–го армійського корпусу генерала В. Нотбека та командира 104–ї дивізії генерала Я. Гандзюка, який протягом війни отримав дев’ять поранень і був убитий більшовиками в січні 1918 року.

Але невдачі не згнітили його. Керуючись наказом Корнілова про українізацію корпусу від 18 липня, Павло Петрович з притаманною йому Грунтовністю намагався відновити дисципліну й навчити військової справи новоприбулих прапорщиків, які пропагували соціалістичні ідеї, а воювати не вміли. Через півтора місяця з офіцерської школи вийшли інші люди: з необхідними знаннями й навичками, прагненням навести порядок без нальоту шовінізму.

Близько знайомий із Корніловим, Скоропадський був стурбований проголошенням військової диктатури, ініціатором якої став верховний головнокомандувач. Павло Петрович вважав, що для цієї акції Корнілову бракувало вірних частин та офіцерів середньої ланки. Його передчуття справдилися й цього разу. Після придушення заколоту військами Тимчасового уряду верховним головнокомандувачем призначили генерал–лейтенанта М. Володченка, який визнавав повноваження Української Центральної Ради.

У той час відбулася подія, що вирішальним чином вплинула на майбутнє Павла Скоропадського. На початку жовтня в Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, на якому було обрано Генеральну раду й отамана Вільного козацтва, яким і став П. Скоропадський. До складу Ради увійшли також інші нащадки давніх козацьких родин — генеральний писар В. Кочубей, козацький отаман І. Полтавець–Остряниця та ін.