Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

На початку жовтня талановитого полководця очікувало нове підвищення: за наказом імператора він прийняв командування 1–ю бригадою 1–ї гвардійської дивізії, до складу якої входили Кінний і Кавалергардський полки. Особовий склад цих частин добре знав свого колишнього командира, який користувався великим авторитетом. Командир дивізії генерал–лейтенант Казнаков призначив його своїм заступником, а власного сина, який мав звання корнета, віддав служити до Кавалергардського полку. В січні 1915 року Павла Петровича як Георгіївського кавалера було запрошено до роботи Георгіївської думи, члени якої визначали тих, хто був гідний цієї відзнаки.

У бойових походах на території Німеччини й Прибалтики, в щоденних турботах про солдатів та офіцерів П. Скоропадський мужнів як людина й набував воєнного досвіду. Влітку 1915 року, коли події на фронті набули загрозливого характеру, його призначили командиром 5–ї кавалерійської дивізії, якою він командував майже півроку. В березні 1916 року Павло Петрович перебрав на себе командування 1–ю кавдивізією, яка успішно діяла в Прибалтиці. Влітку того ж року йому присвоїли звання генерал–лейтенанта. В осінніх боях того року він керував діями спочатку 8–го армійського, а потім — Гвардійського кавкорпусу, який успішно оборонявся на р. Стоході.

Згідно з розпорядженням імператора від 27 січня 1917 року, П. Скоропадський прийняв командування 34–м армійським корпусом Південно–Західного фронту, яким керував уславлений генерал Брусилов. Підпорядковане Павлу Петровичу з’єднання дислокувалося на теренах України, що давало йому змогу спостерігати за процесами, які тут відбувались. А події розвивалися стрімко й у напрямку, що не віщував нічого доброго.

Уряд втрачав контроль над країною, а Генеральний штаб — управління військами. Більшовизація армії супроводжувалася втратою боєздатності цілих частин, деморалізацією, дезертирством, падінням дисципліни. Створюючи солдатські комітети, ліворадикальні елементи виводили підрозділи з–під впливу офіцерів, сприяли політизацїї армії. В Україні революційні явища накладалися на визвольний рух. Паралельно з Військовим комітетом із формування національних військових з’єднань діяла створена у Мінську Українська фронтова рада для військ Західного фронту, яку очолив Симон Петлюра.

5–8 травня 1917 року у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, 700 делегатів якого репрезентували 900 тисяч українців, що перебували в російській армії. Резолюції з’їзду вимагали від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів «негайного оголошення особливим актом національно–територіальної автономії України». Делегати обрали Український військовий генеральний комітет у складі 18 осіб, який увійшов до Української Центральної Ради (УЦР). З’їзд дав поштовх українізації військових частин.

Питання українізації армії стало одним із вододілів між послідовними самостійниками й діячами УЦР соціалістичної орієнтації. Перші на чолі з М. Міхновським виступали за формування боєздатної армії на регулярній основі. На цій позиції стояли також члени «Українського військового клубу ім. Гетьмана Богдана Хмельницького», що став першою національною військовою частиною. Натомість програми лівих партій вимагали ліквідації постійного війська й переходу до міліційних формувань. Втілюючи ці положення в життя, діячі УЦР зводили українізацію до переведення українців в окремі частини та з’єднання і пропагандистської роботи в них. Обраний делегатами І Всеукраїнського військового з’їзду для керівництва Українським військовим генеральним комітетом С. Петлюра головним його завданням вважав культурно–освітню діяльність, а під українізацією розумів «націоналізацію армії на національно–територіальнім принципі».

Послідовними ідейними ворогами українізації виступали російські офіцери вищого рангу й генерали, які боялися, що національні формування можуть стати фактором українського сепаратизму та антиросійських тенденцій. До них належав і П. Скоропадський, який негативно ставився до процесів розкладу в діючій армії, будучи переконаним, що українізація зашкодить її боєздатності.

В липні 1917 року у розташування 34–го корпусу прибув представник Українського генерального військового комітету, комісар при штабі Південно–Західного фронту, член УЦР поручик П. Скрипчинський із розпорядженням про українізацію з’єднання. На його згадки про славне українське минуле Скоропадських комкор відповів дипломатично й водночас принципово: «Стосовно того, що я — українець, то вірно те, що я дуже люблю Україну, але замало знаю й зовсім не співчуваю тому українському рухові, який тоді панував, що він занадто лівий, що з цього ніякого добра не вийде, що я сам «пан», а весь цей рух спрямований проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу об’єднатися з рештою провідників цього руху». Після цього Павло Петрович вирішив особисто зустрітися з командувачем армій Південно–Західного фронту генерал–лейтенантом О. Гутором, щоб порадитися, як діяти в ситуації, коли управління військами під впливом деструктивних дій лівацьких елементів не дозволяло виконувати бойові завдання. Проте спочатку він написав листа знайомому ще з маньчжурської кампанії генерал–квартирмейстеру штабу Південно–Західного фронту М. Раттелю, попросивши того довести його зміст до відома командувача. Скоропадський, зокрема, наголошував: «Особисто і генералу Гутору, й поручику Скрипчинському я говорив, що, звичайно, нічого не маю проти українізації, тобто, щоб до мене прийшли люди, які перейняті ідеєю українства, були б добрими бійцями, а не різна потолоч (дезертири і т. ін.), які, прикриваючись різними вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника — німця».