Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Якщо у військових справах генерал Скоропадський мав солідний досвід, то в політичних почувався не так упевнено. Павло Петрович визнавав, що зробив хибний крок, коли погодився на внесення свого прізвища до списку Спілки земельних власників для виборів до Установчих зборів. Це непродумане рішення (позиція Скоропадського зовсім не збігалася з аграрною платформою «хліборобів») зашкодило його репутації, дало підстави для необгрунтованих звинувачень у тому, що він стоїть на сторожі інтересів великих поміщиків.

Однак найбільшою турботою генерала тоді було збереження корпусу як повноцінної бойової одиниці. Під час відступу окремі його підрозділи вдавалися до мародерства, грабування поміщицьких маєтків, винокурень, насильств та гвалтувань цивільного населення. Крім того, свою руйнівну роботу продовжували різні агітатори й представники «ревкомів», які вносили безлад, підривали дисципліну й субординацію. Не існувало узгодженості також у діях військового командування і Центральної Ради: офіційно Генеральний секретаріат військових справ підтримував зусилля командування Південно–Західного фронту, спрямовані на те, щоб стримувати наступ австро–німецьких військ. Проте водночас робилися спроби відвести його з’єднання для прикриття Києва від більшовицьких армій.

Тим часом більшовики здійснили переворот у Петрограді. Верховним головнокомандувачем став М. Криленко, який вимагав будь–що утримувати фронт. Але зробити це в ситуації, що склалася, було практично неможливо. У другій половині листопада Павло Скоропадський, корпус якого дислокувався у районі Меджибожа, дійшов доволі прикрого висновку: поки розрізнені частини корпусу дістануться передової, вони будуть розпропаговані й розпорошаться остаточно. Саме так і сталося з 2–м гвардійським корпусом, який під впливом більшовицької агітаторки Є. Бош повернув з району Бар — Жмеринка на Київ, щоб захопити його й встановити владу більшовиків. Для відвернення цієї загрози П. Скоропадський відправив на фронт усіх, хто перешкоджав налагодженню дисципліни, а решту вояків перевіз до Козятина, поставивши заслін на шляху просування 2–го гвардійського корпусу, який перейшов на бік більшовиків. Тоді ж він отримав від С. Петлюри телеграму, в якій повідомлялося, що, згідно з рішенням Генерального секретаріату військових справ, на нього покладається оборона Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх частин, зокрема й Січового Українського корпусу.

Розташувавши війська по лінії Шепетівка — Вапнярка — Козятин, командувач 1–го Українського корпусу (так прихильники УЦР називали підпорядковані Скоропадському війська) почав обеззброювати, розформовувати й відправляти ешелонами в Росію розпропаговані більшовиками частини. За наказом генерала у переговори з такими з’єднаннями не вступали, а в разі необхідності застосовували проти них зброю.

Неспроможність політики військового будівництва, яку провадила Центральна Рада, виявилась у тому, що вона не змогла протиставити більшовизованим з’єднанням і радянським російським арміям добре навчені, екіпіровані та озброєні частини. Національні формування (богданівці, дорошенківці, наливайківці) концентрувалися в столиці й у вирішальний час виявили повну бездіяльність. Єдиною боєздатною силою УНР у листопаді–грудні 1917 року був 1–й корпус отамана Скоропадського (у грудні 1917 року УЦР скасувала військові звання, що існували в колишній російській армії, натомість упроваджувала звання, що відповідали посадам). Саме ця військова частина, можна сказати, «відповідала» за долю Української революції на початковому етапі першої українсько–російської війни, яка розпочалася наприкінці 1917 року.

У цей час Скоропадський зумів адекватно відреагувати на зміну ситуації й як військовий. Як зазначав відомий історик Г. Папакін, «саме в тому і полягала військова майстерність нового корпусного отамана, який на ходу оволодівав особливостями військових операцій революційного часу. Він уміло зводив протистояння двох військових сил, у розпорядженні яких була не лише легка зброя, а й артилерія, бронеавтомобілі, до операцій з роззброєння, використовуючи відсутність у більшовиків кваліфікованого командування». Розв’язуючи одночасно два завдання — стримання натиску більшовицьких полчищ на Київ і відновлення порядку на залізниці, 1–й Український корпус використовував різні тактичні прийоми, з наступальними операціями включно. Його частини й підрозділи з боями оволоділи Баром, Ворожбою, станцією Старокостянтинів, активно вступали у сутички в районах Вінниці, Волочиська, Жмеринки, Могилева–Подільського, Попонного, Проскурова (нині — Хмельницький), Шепетівки.