Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

29 квітня в приміщенні Київського цирку розпочав роботу з’їзд хліборобів, на який прибуло понад шість тисяч делегатів із восьми губерній України. П. Скоропадський залишався вдома й дізнавався про перебіг з’їзду через кур’єрів. Коли критика політики Центральної Ради сягнула апогею, Павло Петрович вирішив, що час діяти. Віддавши всім загонам наказ приступити до виконання планів, він на автомобілі приїхав на з’їзд і сів у бічній ложі.

Після однієї з промов, коли прозвучала пропозиція проголосити гетьманом П. Скоропадського, присутні встали і в загальному пориві вітали його як людину, котрій випало взяти на себе відповідальність у складний для батьківщини час. На це Скоропадський відповів таке: «Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені власть. Не задля власної користи беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам сили й твердості врятувати Україну».

Після цього учасники з’їзду вирушили на Софіївський майдан для відправлення урочистого молебню. Відслужив його архієпископ Никодим, який благословив нову владу.

Однак до повного опанування ситуацією прихильниками гетьмана було ще далеко, хоча керівники Центральної Ради поводились у цей вирішальний момент пасивно й нерішуче. Вони не відреагували належним чином на розформування дивізії «синьожупанників». Мала Рада й уряд Української Народної Республіки не надали значення інформації про підготовку перевороту, що, безумовно, до них доходила. 27—28 квітня в кабінетах завершувалася робота над текстом Конституції УНР та нового закону про громадянство. На заключній стадії перебували підготовка виборів та скликання Українських установчих зборів, формування Великої економічної ради України. Зовнішньополітичне відомство готувало ноту протесту урядам Антанти стосовно анексії Бессарабії Румунією.

Вичікувальна позиція діячів УЦР дивує ще й тому, що вони, безумовно, здогадувалися про підготовку перевороту. Більше того, М. Грушевський у розмові зі своїм заступником професором М. Веселовським нагадав про загрозу існуючому ладу і як контрзахід запропонував йому заради збереження держави очолити «превентивний переворот».

27 квітня 1918 року голова уряду УНР і міністр земельних справ М. Ковалевський зустрілися з німецьким послом в Україні бароном Муммом, щоб обговорити перспективи українського уряду на ближчий час. За словами Ковалевського, посол Німеччини заявив, що «Берлін не має намірів співпрацювати з урядом, який віддав землю селянам та внаслідок цього Україна не може виконати своїх економічних зобов’язань».

На випадок «непередбачуваного» розвитку подій прем’єр–міністру було обіцяно сприяння у переїзді до Німеччини на постійне місце проживання. Цей дипломатичний «реверанс», що сприймався як зловісний натяк на те, яку позицію насправді займає Німеччина, було зроблено нібито на знак уваги й вдячності за укладення Брестської угоди.

Брак чіткого уявлення про реальний стан речей спричинив прорахунки в з’ясуванні позиції Німеччини й Австрії. Голова уряду В. Голубович переконував членів УЦР у тому, що неприхильне ставлення окупаційного командування зовсім не збігається з офіційною доброзичливою позицією Берліна й Відня. Однак уже того дня німці заарештували В. Голубовича, міністра закордонних справ М. Кубинського, військового міністра С. Жуковського, директора адміністративно–політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Ю. Гаєвського, звинувативши їх у викраденні банкіра А. Доброго (якого за наказом уряду було таємно заарештовано за пронімецьку діяльність і потім вивезено до Харкова). Також їм інкримінувалася участь у якомусь «Союзі порятунку України», що проводив антинімецьку діяльність.

Через брак волі усунувся від вирішальних подій і голова УЦР Михайло Грушевський, обраний, за іронією долі, Президентом УНР того самого 29 квітня. У мемуарах співробітника Генерального секретарства закордонних справ УНР Н. Суровцевої міститься стислий опис того, як в той час поводилися провідні діячі Центральної Ради. Оскільки у розпорядженні Генерального секретарства закордонних справ було легкове авто, Н. Суровцева за дорученням виконуючого обов’язки директора канцелярії цього відомства К. Лоського 30 квітня вирушила в пошуках Грушевського для отримання від нього директив. У приміщенні Центральної Ради вже стояли гетьманські вартові, а представники партій засідали на приватній квартирі під головуванням В. Винниченка. Диктатурі гетьмана пропонувалося протиставити власну диктатуру від партій. Як кандидатуру в диктатори висували міністра пошти і телеграфу Г. Сидоренка. У зв’язку з тим, що невідомо було, на чиєму боці війська, Суровцеву відрядили на зустріч із командиром кінного відділу охорони Центральної Ради М. Аркасом і начальником Генштабу полковником О. Сливинським. Обидва запевнили у своїй лояльності щодо УЦР, але останній ще перед тим підписав відозву, в якій визнав гетьмана.