Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Негативно оцінювали переворот і прихід П. Скоропадського до влади такі політичні діячі, як П. Христюк, Л. Шанковський, В. Іванис. Вони акцентували увагу на соціальній базі заколоту, репрезентованій земельними власниками, представниками колишньої адміністрації, офіцерства російської армії та дрібнобуржуазними верствами українського суспільства, а також на іноземній присутності, що стала цілковито інтегрованою у дореволюційне російське суспільство і належала до його військової еліти. А. Денікін, П. Краснов, П. Врангель, П. Мілюков та інші військові й політичні діячі вважали П. Скоропадського відступником, який за сприяння австро–німецьких військ вдався до реалізації планів розчленування колишньої Російської імперії.

Затяжний характер Першої світової війни вкрай тяжко позначився на всіх сферах життя Російської імперії, викликав глибоку соціально–економічну та військово–політичну кризу. Революційні події 1917 року супроводжувалися піднесенням національно–визвольної боротьби, стрімким зростанням національної самосвідомості народів, які населяли колишню імперію. За цих обставин представники колишнього істеблішменту були поставлені перед необхідністю вибору. Для одних «єдина й неділима» монархічна Росія залишалася ідеалом, який вони боронили до останньої можливості. Для інших цілком очевидною постала неминучість змін.

Опинившись в епіцентрі драматичних подій, Павло Скоропадський обрав свій шлях. Очевидно, мотивацію саме такого вибору слід шукати у переплетінні його особистих амбіцій, прагненні використати власний досвід для припинення загального хаосу й анархії, в об’єктивних і суб’єктивних умовах, що сприяли перевороту. Щиро бажаючи добра своїй батьківщині, майбутній гетьман все ж не уявляв усієї складності тих завдань, виконання яких він звалив на свої плечі. Реалії виявилися набагато жорстокішими, ніж він сподівався, а люди, на яких він покладався, — не завжди надійними й відданими. Однак «перейшовши рубікон», П. Скоропадський прагнув діяти як державний муж та політик, вірячи в те, що його зусилля принесуть користь суспільству.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв’язки з Німеччиною (яку гетьман навіть устиг відвідати з офіційним візитом), Австро–Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де–факто із 30 державами. На жаль, країни Антанти, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнали Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам’янці–Подільському, 150 (!) українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його гак і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро–Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

14 листопада 1918 року генерал Скоропадський затвердив новий склад уряду, на чолі якого став С. Н. Гербель. Була оголошена також «Грамота Гетьмана всієї України», якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалась федерація України з Великоросією. «В цій федерації, — говорилося у грамоті, — Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок та законність в краю і в її межах вперше вільно відвели дух всі принижені більшовиками громадяни бувшої Росії». Основним завданням гетьмана та його уряду ставало «утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії». Ідея федерації відштовхнула від гетьмана останніх його прихильників з числа українських патріотів, але і не привернула на його сторону російських монархістів, з яких у Києві формувалась «українська армія».