Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Г. Сидоренка заарештували напередодні вночі. Тому залишилося лише одне — терміново отримати інструкції від М. Грушевського, який під охороною січових стрільців перебував із родиною у Луцьких казармах. Коли Суровцева передала бажання членів уряду та представників політичних партій бачити професора на чолі диктатури, той навідріз відмовився: «Я? Голова парламенту — [очолити] диктатуру?! Ніколи!»

Як згадував ще один учасник тих подій — М. Ковалевський, на нараду в казарми прибули М. Грушевський, М. Шраг, М. Чечель, А. Степаненко, Є. Коновалець, А. Мельник, С. Петлюра. Розглядалися два варіанти дій: перший полягав у здійсненні контрперевороту з викраденням майбутнього гетьмана, другий — у переході в пасивне підпілля. Останній план підтримали не тільки українські соціалісти–революціонери, а й командування січовиків.

Командир Галицько–Буковинського куреня січових стрільців полковник Є. Коновалець так розповідав про ті події:

«…Коло 6 год. вечора… заїхав перед нашу касарню один добродій… легітимізуючись як делегат Скоропадського та питаючи про мене. Він заявив мені, що приходить просто від гетьмана й що гетьман, бажаючи порозумітись зі мною у різних справах, просить мене навідати його у його ставці, причому ручається за мою недоторканість. Стрілецька Рада вирішила, щоб я їхав; зі мною поїхав Андрій Мельник. Ставку гетьмана, що знаходилася у Липках, берегли німці. До Скоропадського провів мене (одного) полковник Зеленевський. Гетьман заявив мені, що багато, мовляв, доброго чув про січових стрільців, що вже давно хотів бачитися зі мною і т. д., і запропонував мені, щоб січові стрільці перейшли в його службу, причому наступного дня мали б урочисто продефілювати перед його палатою, що рівнятиметься офіціальному визнанню нової влади цілим стрілецтвом. На це я відповів, що стрілецтво є здисциплі- нованим військом, яке зробить так, як йому скаже його командування; що січові стрільці не втручаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, підкоряючись його правовому урядові; що для січових стрільців тим правовим проводом України була досі Центральна Рада і що стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним силою фактом; крім того, стрілецтво є до краю схвильованим методом переведення перевороту й засобами, якими він, гетьман Скоропадський, скористався для перевороту; далі заявив я гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України та що це є також погляд цілої стрілецької ради…

Ми вирішили говорити радше безпосередньо з німцями. Німецьке командування визначило для переговорів полковника Генерального штабу Пзе. Він вислухав пильно всі наші уваги (це було ще того самого дня пізнім вечором) і заявив, що нічого вдіяти не можна, бо справа є вже вирішена, та поставив нам ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку січових стрільців, або їхнє роззброєння».

30 квітня січові стрільці були блоковані німецькими військами у Луцьких казармах. На нараді стрілецьких старшин було прийнято рішення про роззброєння на почесних умовах, тобто без присутності німецьких підрозділів. І таку можливість стрільцям надали.

В ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями, в яких перебували генеральні секретарства у військових і внутрішніх справах, а також Державний банк. Скоропадський із найближчим оточенням залишив приватне помешкання й переїхав у колишню резиденцію генерал–губернатора (військове відомство за часів УЦР). Пасивність керівництва УНР під час перевороту стала несподіванкою й для самого гетьмана, «бо хоч би який був анемічний і осоружний уряд Центральної Ради, а все–таки важко якось уявити собі, що ці люди зовсім не мали охоти за свою владу поборотися. Центральна Рада ще засідала в той час, коли ми служили біля Святої Софії молебень, одначе з наближенням нашого військового відділу члени її самі розійшлися».

Квітневий державний переворот був неоднозначно оцінений сучасниками. Найбільш категорично висловилися політичні супротивники гетьмана, яких він усунув від влади. В. Винниченко у притаманній йому емоційно–гротескній формі подав «сценарій», за яким розгорталися події, вказавши при цьому на специфічну соціальну базу замовників: «Захляле поміщицтво, пощипане фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно–льокайське офіцерство в присутності німецького генерала складають план державного перевороту. Тут же сидить намічений кандидат на гетьманський трон: руський генерал малоросійського походження, фігура сентиментального дегенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні… Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження».