Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Таким чином, українське козацтво постало і сформувалося на дружннно-лпцарських засадах Київської Русі-України. Надалі ж, активно використовуючи надбання своїх попередників, взаємодіючи з татарським, турецьким, польським, московським (російським), молдавським, угорським, західноєвропейським мілітарними мистецтвами, українська військова традиція досягла європейського рівня і зробила вагомий внесок у розвиток світової воєнної культури через доцільне використання військових елементів мілітарної культури в державному будівництві; морально-духовні аспекти козацької філософії; розвиток козацької педагогіки з метою виховання фахового воїна (так званий інститут джурів); створення Запорозької Січі як військового і духовного центру (осердя) українського козацтва; діяльність козацької чорноморської флотилії; тактика найкращої у Європі козацької піхоти (прицільний, інтенсивний мушкетний вогонь, швидкий перехід від оборони до наступу і навпаки, вміння добре будувати захисні фортифікаційні споруди); застосування рухомого табору з возів; розвиток тактичної і стратегічної військової думки козацькими полководцями взагалі і Б.Хмельницьким зокрема; високий рейтинг українських козаків як найманців у західноєвропейських арміях тощо.

Кінець XVIII, XIX і початок XX століть були одним з найважчих періодів для українського народу та його збройних формувань. Було остаточно знищено автономію Гетьманщини (1783 р.), а етнографічна територія України була поділена між двома найбільшими європейськими імперіями — Російською і Австро-Угорською.

Але і в цих складних умовах тривав неперервний (хоча і дуже неповноцінний внаслідок власної бездержавності) розвиток українського військового мистецтва. Насамперед, це — Чорноморське козацьке військо (Військо вірних козаків, назване так російським урядом у 1787–1788 рр. на противагу невірним задунайським запорожцям), яке почало формуватися у зв'язку з наближенням війни з Туреччиною з осені 1787 р. м Чорноморці, залишки запорозьких козаків, які не захотіли емігрувати, продовжували удосконалювати бойову майстерність і звитяжний дух своїх попередників і прославилися під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. На їх основі пізніше було сформовано Кубанське козаче військо, яке було винищене більшовиками в першій чверті XX ст. Полки Чорноморського та Бузького козачих військ, українські городові козаки воювали на боці Росії з французьким військом Наполеона, проявивши при цьому бойове вміння. Це і задунайці — запорожці, які втекли від царизму на територію, підвладну Туреччині, і створили там волелюбну Задунайську Січ, що стала гідною славетних традицій Січі Запорозької. Недаремно Ф.Вовк наголошував: Склад Січі поповнювався і підтримувався виключно народом, що приходив з України. У цьому відношенні Задунайська Січ була спадкоємницею своєї придніпровської метрополії. Задунайці зі своїми землями користувалися в Османській імперії досить великою автономією. Головним завданням січовиків було виставити під час війни ту кількість війська, яку вимагали від них турецькі воєначальники. Таким чином, платячи данину кров'ю, Задунайська Січ порівняно з іншими османськими підданими мала більше волі і переваг. Задунайські козаки і надалі розвивали українське бойове мистецтво, ведучи військові дії на суші і на морі, удосконалювали козацько-лицарську педагогіку — військовий вишкіл молоді, зберігали і передавали із уст в уста козацькі історичні пісні та думи. Але, на превеликий жаль, все це відбувалося не в ім'я захисту батьківщини, а для зміцнення її споконвічного ворога — Османської Туреччини. З цією ж метою був створений у 1853 р. Мехмедом Садик-Паші (Михайлом Чайковським) козацький полк з 6 сотень загальною кількістю 1400 осіб. Слід зазначити, що службовою мовою у ньому була українська. Під час Кримської війни козацький полк М.Чайковського відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російським військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. А наприкінці 1854 р. козаки М.Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією.

Але продовжимо розповідь про задунайців. У 1828 р., під час чергової російсько-турецької війни (1828–1829 рр.), серед них стався розкол: частина, на чолі з кошовим Йосипом Гладким, перейшла на бік росіян; ті, що залишилися, були жорстоко покарані турками. Так Задунайська Січ припинила своє існування. А Й.Гладкий отримав дозвіл Миколи І на формування у Південній Бессарабії з українських козаків, що оселилися у краї до 1828 р., Дунайського (з 1856 р. — Новоросійського) козацького війська з двох полків. Воно проіснувало з певними видозмінами до 1868 р.1 Дунайці були задіяні російськими генералами у підкоренні Кавказу, де показали себе з найкращої сторони. Так, начальник штабу Кавказького корпусу генерал-лейтенант О.Баря-тинський відзначав, що, незважаючи на гірську місцевість, дунайські козаки воювали не гірше місцевих мешканців. Під час Кримської війни 1853–1856 рр. козаки несли охоронну службу, захищаючи від нападу ворога дунайський кордон. Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854 р. козаки разом із залогою міста вели обстріл англо-французької ескадри і брали участь у здобутті англійського фрегата Тигр. За героїзм і мужність, виявлені у Кримській війні та в ході бойових дій на Кавказі, 29 вересня 1855 р. № 1 та № 2 Дунайські козацькі полки були нагороджені Олександром II штандартами За хоробрість. Всі військові чини прирівнювались за правами і пільгами до регулярних кавалерійських частин. 59 офіцерів були підвищені у званнях, 38 урядників отримали офіцерські звання, 15 козаків нагороджені орденами-.