Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Отже, зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та козацькою Гетьманщиною була українська шляхта XIV–XVI ст. Волинські князі та бояри зберегли військові та державницькі традиції Київської Русі і передали їх українському козацтву. І.Крип'якевич вважає, що шлях-тичі-полководці очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв'язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали нові завдання. Козаччина почала прислухатися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри і народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою, відчувши себе частиною громадянства та його представником. Так поступово запорозьке військо ставало і стало українським національним військом.

Козацтво з окремих, роз'єднаних і некерованнх загонів з часом перетворилося на могутню силу, яка репрезентувала всю Україну. Козацькі гетьмани не тільки дбали про свої вузькостанові інтереси, а стали оборонцями православної церкви та всього українського культурного життя і врешті-решт створили свою власну державу — Гетьманщину. Ця держава була наскрізь просякнута козацьким духом (козаки — провідна верства, територіальний устрій — козацький), що визначалося насамперед боротьбою з ворожими зазіханнями. Головним завданням козацької держави була не повна мілітаризація всіх сфер життя, як, наприклад, в Ассирії, Спарті, і як підсумок — наступальна, агресивна політика щодо сусідів, а захист власної державності. Так, козацтво, широко застосовуючи військові елементи мілітарної культури, успішно використало їх у державному будівництві, що є незаперечним внеском у розвиток світового військового мистецтва.

Українські козаки, виконуючи функцію захисників Батьківщини, приділяли значну увагу морально-духовнпм аспектам. Козацька духовність — це історично сформована система етично-духовних багатств лицарського стану рідного народу, яка виробила і в своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології. Вони також яскраво проявилися і в козацькій педагогіці, а саме у бойовій підготовці молоді України — школі джур. Від своїх наставників, досвідчених козаків, джури (молоді хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високоякісне і майстерне військове мистецтво. Разом з козаками джури жили в куренях, проходили мілітарний вишкіл і одночасно обов'язково вчилися в січовій школі. Створення українським козацтвом цілісної системи підготовки молодих воїнів — так званий інститут джур — також можна вважати внеском у розвиток світової мілітарної культури.

Запорозька Січ була своєрідним козацьким лицарським орденом, який мав певні паралелі з духовно-лицарськими орденами середньовічної Європи. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для західноєвропейських лицарів були: релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії-Иокрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України серед козаків. Слід також зазначити, що Запорозька Січ була тією неопалимою купиною, тим загартованим осердям, навколо яких постійно нуртував український лицарський дух і йшов процес формування і становлення національних збройних сил.

Знаходячись на передній і найнебезпечнішій лінії протистояння з татаро-турецькимн супротивниками, козаки не тільки воювали з ними, але й вчилися і опановували нові засоби боротьби з нападниками, що увійшли в золоту скарбницю світового військового мистецтва. Насамперед, це стосується козацького чорноморського флоту і морських походів запорожців проти Кримського ханства і Турецької Османської імперії. Недаремно А.Тойнбі наголошує, що козаки винайшли свій спосіб блокувати військову потугу кочовиків — вони захопили річки, єдину деталь природного ландшафту, якої кочовики не освоїли і яка була їм не на користь, а на шкоду; отож козаки, навчившись не поступатися своїм кочовим супротивникам у вмінні їздити верхи, не забули й про свій досвід плавати по річках, і саме на човнах, а не в кінському сідлі добулися вони своєї головної мети — панування над Євразією.

Козацький флот складався з легких і довгих човнів, які називалися чайками. Вони були до 18 м у довжину, 3,0–3,5 м в ширину і 2–3 м у висоту, мали 2 керма (переднє і заднє, які дозволяли їм бути надзвичайно маневровими у бою проти неповоротких турецьких галер), від 10 до 15 весел з кожного боку і одну щоглу, яка могла зніматися; отже човни рухалися як за допомогою мускульної сили, так і сили вітру. Козацькі човни переважали галери у швидкості, керованості. Кожна чайка вміщувала 50–70 чоловік, була озброєна 4–6 легкими гарматами. В кожному морському поході мали брати участь від 80 до 100 човнів. Турецький історик так писав про козацькі чорноморські рейди: Можна сміливо говорити, що у всьому світі не знайдеться людей більш сміливих, які зовсім не піклуються про життя, зовсім не бояться смерті; досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця голитьба своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніша будь-якого ворога. На своїх чайках козаки за 36–40 годин долали Чорне море і нападали на турецьку Анатолію, здобували узбережні фортеці, а в битвах з галерами застосовували раптовість, швидкість, вогневу силу гармат і рушниць, завершуючи бій абордажним штурмом ворожих кораблів.