Девід Хогган - Міф про шість мільйонів

Ця історія про жидівські скарги на Німеччину, що мали місце перед Другою світовою війною, була ретельно доповнена — для того, щоб охопити весь період — книгою Ф. Р. Брененфельда (F.R. Brenenfeld) «The Germans and the Jews» («Німці та жиди», Нью-Йорк, 1939). Особливе значення в ній надається економічній та соціальній дискримінації жидів й нібито поганому поводженню з в'язнями концентраційних таборів, в яких жиди завжди безперечно становили меншість.

Пізніший жидівський історик Т. Л. Ярман (T. L. Jarman) в книзі «The Rise and Fall of Nazi Germany» («Зліт і падіння нацистської Німеччини», Нью-Йорк, 1956) зазначає, що на початку Другої світової війни німці мали всього лише шість концтаборів — Дахау, Заксенґаузен, Бухенвальд, Маутхаузен, Флоссенбюрґ та Равенсбрюк. У таборах перебувало 21 000 ув'язнених, з яких жиди складали менше 3 тисяч. Ярман звертає увагу на те, що за націонал-соціалістів тероризм залишався на задньому плані, на відміну від Росії. Ярман додає, що «в 1933–1939 роки Німеччина до певної міри була відкритою країною — такою, якою Радянська Росіяніколи не була» (стор. 187). Ярман вважає, що німці вчинили «нерозумно», дозволивши «втягнути себе у війну» в 1939 році — так само як й в 1914 році, коли вони втратили все і не придбали нічого. Варто відзначити, що таке трактування стала можливе через те, що терористичний радянський режим був набагато популярніший на Заході, ніж набагато м'якша німецька система.

З часом виникало все більше й більше сумнівів, що ранні запевнення президента Рузвельта, дані німецьким лідерам з приводу жидівського питання, будуть дотримані. 6 травня 1933 Рузвельт заявив президентові німецького Райхсбанку Яльмару Шахту (Hjalmar Schacht), що особисто він не має особливої ​​симпатії до жидів, проте через «старе англосаксонське поняття про шляхетність щодо слабкого» ​​існувала небезпека зіпсувати німецько-американські стосунки. Проте Рузвельт запевнив Шахта, що «цей бар'єр буде подоланий» без тривалого розриву в німецько-американських стосунках. 12 травня 1933 Шахт зустрівся з нью-йоркськими жидами й попередив їх про те, що тривалий тиск ззовні може погіршити становище німецьких жидів. Ці факти розкриваються в «Документах по німецькій зовнішній політиці» («Documents on German Foreign Policy, Series C. vol. 1, nos. 214, 233»).

Протягом наступніх місяців жидівська пропаганда проти Німеччини набрала ще більші оберти, і 20 грудня 1933 конференція, проведена в Міністерстві закордонних справ Німеччини, зробила невтішний висновок, що американська преса виглядає як «найсильніша жидівська пропагандистська машина світу» (Там же, vol. 2, no. 139). 3 серпня 1934 Ріхард Саллет (Richard Sallet) доповів з Німецького посольства у Вашингтоні, що тривалий жидівський економічний бойкот Німеччини продовжує підливати олії у вогонь. Він зазначив, що жидівська пропаганда була набагато різкішою, ніж будь-коли. Сполучені Штати були просто переповнені антинімецькою літературою, і Саллет зробив висновок, що остаточною метою жидів була руйнівна війна проти Німеччини (Там же, vol. 3, no. 569). 1936 року в Німеччині зітхнули з полегкістю, коли Франклін Рузвельт не піддався жидівському тиску і вирішив не бойкотувати Олімпійські ігри в Берліні. Яльмар Шахт в книзі «76 Jahre meines Lebens» («76 років мого життя», Bad Woerighofen, 1953, стор. 416) пише, що він був тоді впевнений, що, незважаючи на дедалі зростаючий наплив жидівської пропаганди, жидівське питання не заподіє великої шкоди зовнішнім відносинам Німеччини.

1938 року стан справ дуже погіршав. Значна увага німців приділялася заохоченню — на справедливих умовах — жидівської еміграції як способу остаточного розв'язання жидівського питання в Німеччині. Але в період з 1933 р. по 1938 р. з Польщі поїхало більше жидів, ніж з Німеччини. Між Німеччиною і Польщею відбувалося справжнє змагання з заохочення еміграції жидів зі своєї країни. У березні 1938 р. польський Сейм прийняв ряд суворих антижидівських законів.

На початку 1938 року американську пресу наповнили чутки про схожі дії націонал-соціалістів — спочатку в Німеччині, а потім і в Австрії, і американським дипломатам було необхідно мати із цим справи. Наведемо всього лише кілька прикладів подібного штибу. 17 січня 1938 р. американське посольство в Берліні спростувало плітку про те, що жидівські лікарі та дантисти позбавлені участі в обов'язковій страховій програмі (Ortskrankenkassen). 26 січня 1938 р. те ж посольство спростувало циркулюючу в американській пресі чутку про те, що буцімто існувало розпорядження, яке обмежує жидівські паспорти чи права жидів на здійснення поїздок з Німеччини. 25 березня 1938 р. службовець американського консульства у Відні Джон Уайлі (John C. Wіley) спростував безглузді чутки про загальні погроми, що почалися відразу за аншлюсом, додавши, що «наскільки мені відомо, не було ніяких жертв серед жидів в результаті насильства» («Foreіgn Relatіons of the Unіted States», 1938, vol. 2, pp. 355-9).