Євген Є - Мільйон на рулетці

Правила гри в рулетку напрочуд прості. Є стіл, поділений від «нуля» до «тридцяти шести» на квадрати однакової величини. Є дзиґа, її нижня частина складається з осередків, кожен з яких здатен затримувати кістяну кульку, яка при попаданні визначає число, що виграло.

Наприклад, «тридцять один».

Кулька зупинилася в чорному (а бувають ще і червоні) осередку з цифрами «три» і «один». Круп’є кричить:

— Виграло «тридцять один», «чорне»! Вітаю! — і поздоровляє тих, хто виграв.

Опісля він — чоловік, завжди вбраний у чисту сорочку і яскравий жилет — ставить на стосик фішок (вони стоять на намальованому на столі числі «тридцять один») прозору кришталеву або непрозору золоту пірамідку, згрібає лопаткою решту фішок і виплачує переможцеві виграш.

А рівно через дванадцять поворотів рулетки, як автомат, кричить:

— Ставки зроблено! Ставок більше немає!

Оце й усі правила.

Є стіл із числами від «нуля» до «тридцяти шести», розташованими стовпцями й по порядку. Є колесо, з тими ж числами, тільки розміщеними дещо хаотично. Тому залишається єдине — угадати, яке число буде наступним і встигнути зробити ставку ще до того, як кулька зупиниться на ньому.

Тільки й того.

Ось що потрібно знати для того, щоб програти машину, квартиру і все своє життя.

Тож нехай процвітають казино на берегах океанів. Вийшов на набережну, прив’язав до краватки камінь і… Деякі, щоправда, вважають, за краще застрелитися. Більш витонченим натурам подобається отрута…

Але якщо, програвши машину, квартиру, всі заощадження і гроші, таємно зняті з рахунку фірми, де ви працюєте, ви вирішили, незважаючи ні на що, спробувати відігратися, читайте далі. Можливо, вам буде цікаво.

Я чув тільки голос, і нічого більше для мене не існувало:

— Гра. Тільки гра. Нічого, крім гри. Ти маєш виграти. І більше тебе ніщо не повинно цікавити. Тільки гра. Немає грошей. Немає фішок. Вони лише засіб для досягнення єдиної мети — перемоги в грі. Нічого, крім перемоги.

Цей голос заслонив мені весь світ:

— Ніщо не зможе відвернути твоєї уваги. Ніщо не перешкоджатиме тобі виграти. Ти мусиш виграти, бо тільки задля цього живеш. Тільки виграш. Тільки перемога.

Нічого, крім цього голосу, я не чув, коли на мене одягали піджак. Тільки цей голос лунав, коли ми спускалися ліфтом, а потому їхали в машині:

— Вони намагатимуться перехитрите тебе, але ніхто не зможе обіграти. Ти знаєш усі їхні викрутаси, але ти не думатимеш про них. Ти не думатимеш узагалі ні про що. Жодних розрахунків, жодних обчислень імовірності виграшу. Це живе в тобі. Ти лише машина для виграшів. Твоє завдання — виграти. Удача чекає на тебе.

Навіть тоді, коли ми приїхали, і дверцята з мого боку відчинилися, голос усе ще бринів:

— Слушної миті тобі скажуть «досить» і торкнуться твого плеча. І ти віддаси усі фішки, і підеш. Тоді зможеш розслабитися. А зараз тільки гра і виграш. І нічого, що відволікатиме тебе. Тільки гра.

Я вийшов із машини, мене не турбували сторонні думки.

Тільки гра і необхідність виграти.

— А зараз тільки гра і виграш. Нічого більше. Тільки гра.

— Ну ж бо, давай, — сказав він і підштовхнув мене уперед.

А я навіть не зміг кивнути на знак згоди.

Я вийшов із машини. Був вечір. Казино тільки починали запалювати свої вогні, а шикарні жінки в розкішних сукнях ще не зайшли в їхні зали, як і більшість гравців.

Швейцар — чорні туфлі, тріснутий пластиковий кінчик шнурка — відчинив мені двері. Перед ними — мармуровий ґанок, після — червона вовна килима. Наче уві сні. І цей сон приносив сотні тисяч за ніч.

Я йшов, утупившись у підлогу. Червоний килим, сіра облямівка і знову червоний килим. Попіл від цигарок. Сходинка. Я зробив крок і ступив на неї.

Витяг із кишені руку і стиснув у ній пачку грошей.

— На всі? — запитала дівчина за скляним віконцем.

— Авжеж.

Вона висунула мені лоток з фішками:

— Вдалої гри.

— Дякую.

Я оминув кілька столів. Не звертаючи уваги на те, чи відбувається за ними гра, чи вусатий круп’є і чи чорного кольору його метелик-краватка. Зупинився біля столу, що привабив мене найбільше.

Поставив фішки на його край і почув голос послужливого офіціанта: