А є й такі, і їх дуже багато, що просинаються з відчуттям виграшу: «Сьогодні мені пощастить!»
Діставши гроші, де тільки можна, вони біжать до казино і, природно, програють. І це не дивно, тому що гра в рулетку це не везіння і не ставка на нібито містичне число «тринадцять». Це — математика, причому вища, а тому ніщо, крім знання математики, не може допомогти виграти. А всі ці «щасливі прикмети», «віщі сни» і «сховані в черевиках монети» — дурниця.
Можу повторити по складах: дур-ни-ця.
Мені поталанило, тому що я вчасно зрозумів це.
З
Але мені пофортунило не тільки в цьому. Я мав щастя зустріти Мишка, першого з наших охоронців, а потім і Олега Ігоровича.
Ігорович був не набагато старший за мене, але він мав рідкісний дар. Худий, геть лисий, з м’яким тембром голосу, що мав безліч відтінків, він умів налаштувати мене на гру.
Саме він стояв переді мною, коли я сидів на стільці з заплющеними очима, і говорив:
— Ти чуєш мій голос. Не існує нічого, крім мого голосу і гри.
Саме завдяки йому, коли я приходив у казино, почував себе обчислювальною машиною, яка ніколи не вибуває з ладу.
— Жодних розрахунків, жодних обчислень імовірності виграшу. Це живе в тобі. Ти лише автомат для виграшів. Твоє завдання — виграти. Удача чекає на тебе, — говорив він, і майже завжди його пророкування справджувалися.
І саме він налаштовував мене на те, що при дотику до мого плеча руки Мишка і беззвучного його наказу: «Досить», я приходив до тями.
Ідея була геніальною: це «досить» уже двічі рятувало мені життя. Щоправда, в обох випадках після слова «досить» діяв не я, а Мишко, але поруч із ним мене влаштовувала навіть роль спостерігача.
Мишко був з біса великий, рішучий і сильний. Я ніколи не вважав себе недоростком, але зігнути п’ятака двома пальцями чи вибити головою двері… До того ж, неймовірно великий пістолет у його дужій руці надавав йому неабиякої могутності.
4
Костя з’явився трохи пізніше, коли ми почали грати на такі великі суми, що одного охоронця вже було замало.
Коли Мишко привів його, то Ігорович, глянувши на Костю, не стримався і запитав:
— Тебе, що, клонували?
— Що? — перепитав Мишко.
— Не зважай, — сказав Ігорович і попросив познайомити.
— Добре, — погодився Мишко.
Вони з Костею були однакового зросту і носили одяг одного розміру. Але Мишко був блондином. Крім того, ніс Кості мав форму зламаної латинської «S», а в Мишка був розплюснутий від численних ударів. Розсічені разів сорок брови і шрам на півобличчя надавали Мишкові хижого вигляду.
Був ще Сашко, наш водій. Але я майже не знав його, він постійно сидів у машині. Та й мінялися шофери досить часто: до Сашка був Володя, до Володі — Слава, а до Слави — якийсь чолов’яга, який вдало підставив нас під автоматну чергу і через те позбувся роботи.
Отже, нас було п’ятеро, і ми грали в одну гру. А тому, виїхавши з казино і приїхавши в готель, піднялися в номер, знятий на паспорт Ігоровича, і чесно поділили гроші — по двадцять відсотків Мишкові і Кості, вісім — Сашкові, який сидів у машині біля готелю, а решту — нам з Ігоровичем. І кожен був задоволений своєю часткою.
5
— До ресторану? — запитав Мишко, підійшовши до вікна і глянувши вниз.
— Когось запримітив? — запитав Костя.
— Нема нікого.
Вулиця перед готельним під’їздом була безлюдна. Машина із Сашком стояла на стоянці з погашеними фарами, і тому на неї можна було не зважати.
— Нікого, — підійшовши до Мишка, підтвердив Костя.
Оскільки обійшлося без погоні й переслідувань, залишок ночі ми провели в ресторані, усім припала до смаку його кухня.
Розділ 2
«Наступного дня»
Першу половину дня ми проспали кожен у своєму номері. Звичайно, це могло видатися дивним, з огляду на те, що в кожного з нас була квартира. Але це вже було звичкою.
Ми ніколи не грали в одному й тому самому казино двічі і частіше, ніж раз на два-три роки. Ми їздили по країні, зупинялися в готелях і, навіть повернувшись у своє місто, місто великих казино, не хотіли порушувати звички, традиції того, що приносило нам успіх, дозволяло вигравати.
Я прокинувся, коли сонце вже перевалило за полудень. Душ. Сніданок — чотири чашки гарячої кави, смак якої, так само, як і зубна паста, не могли заглушити перегар. Потому покоївка принесла мені з пральні пару чистих сорочок, відтак я побачив своє відображення в люстерку стінної шафи, у дзеркалі ліфта, що спустив мене на три поверхи вниз, і криве віддзеркалення на мідній ручці дверей з номером «627».
Читать дальше