Євген Є - Мільйон на рулетці

— Досить, — і я спам’ятався.

Казино було переповнене. Дим над столами, офіціанти з тацями, заставленими келихами. Люди навколо мене. Хтось сміявся. Хтось показував великий палець. Хтось говорив:

— Молодець.

І дві жінки з обох боків від мене — блондинка і рудоволоса. Одна тримала довгий мундштук, інша поклала підборіддя на зведені руки, завдяки чому її ямочки на щоках стали ще помітнішими.

— Ти чудово грав, — сказала білявка, пускаючи дим малими кільцями.

— Пригости мене чимось, — попросила руда, голосом, що обіцяв мені любов.

Я глянув на фішки.

Вони були чорні по краях, із трьома нулями й одиницею на кожному з пласких боків.

Дві фішки першій:

— На удачу.

І дві фішки другій — жриці кохання:

— Замов собі чого-небудь.

— Чого захочу?

— Авжеж, — я всміхнувся.

— Цього буде мало.

— Скромність, — нагадав я, — скромність і стриманість.

— Скромні вмирають першими, — сказала вона. — Від голоду і випадкових хвороб.

Рудоволоса мала слушність, і я дав їй ще одну фішку. Однаково я б не збіднів, бо того вечора виграв їх більше трьох кілограмів.

Скільки це в грошах? Ціла купа.

Почуваючи себе заможною людиною, я розклав їх по відділах лотка і подав фішку круп’є зі злим голосом:

— Ти вмієш грати.

— Ви теж, — відповів він.

Мій подарунок не зробив його навіть на йоту привітнішим.

Я пішов до виходу з ігрового залу, відчуваючи втому і задоволення від виграшу. Як завжди, хотілося випити і провести залишок ночі в солодких обіймах. До того ж, можна було не сумніватися, що мені вже підібрали ту, з якою я…

— Цей, — кивнув один із кремезних охоронців.

А двоє інших пішли разом зі мною до виходу з ігрового залу.

Там, у холі, один поклав мені руку на плече і сказав:

— Не розсип фішки, бо потім збиратимеш.

А той, що став з лівого боку і підняв борт піджака, щоб я міг побачити пістолет у кобурі, мовив:

— Ходімо з нами.

— Пішли, — погодився я.

Я граю в ці ігри досить давно, тому звик не сперечатися, бо знаю, що охоронці казино, яке програло, бувають дуже і дуже злими.

Вони провели мене сходами, що вели до ресторану зі скляним дахом, до громила-охоронця, який стояв на майданчику між поверхами. Він схрестив величезні руки внизу живота, кивнув їм і відчинив двері в стіні, оббитій таким самим червоним шовком, як і весь поверх.

У святую святих? Непогано. Зі мною хочуть домовитися? Чудово. А може, знову вирішили вбити?

Побачимо.

Один із охоронців рушив уперед, а інший штовхнув мене і запропонував іти слідом.

Ми крокували коридором, оздобленим, як і більшість офісів, пластиком світлих тонів і сірими килимами. Тут, на поверсі, про існування якого не знали більшість гравців, був кабінет директора казино та кабінети його менеджерів і начальника охорони. Але не лише вони. Це тільки так здається, що дзиґи з рулетками столів крутяться самі собою. Насправді за кожною дзиґою уважно стежить чоловік (а в багатому казино кілька), обов’язок якого — скеровувати кульку в гніздо з найменшою ставкою, тобто не давати обігравати казино його численним відвідувачам, які приходять виключно заради виграшу.

Натискання кнопки на комп’ютері, що стоїть в одній із потайних кімнат, — і замість «чотирнадцяти» кулька зупиняється на «двадцяти трьох».

У цьому казино було приблизно сорок столів. За вісьмома з них, напившись пива, студенти грали на фішки, еквівалентні п’ятаку. За двадцятьма — добродії на фішки, що не перевищували своїм номіналом двадцяти-п’ятдесяти доларів. І тільки за десятьма столами відбувалася справжня гра, коли у разі випадання «зеро» круп’є міг відправити на дохід казино приблизно сто-сто п’ятдесят тисяч. От за такими столами і стежили спеціально навчені люди, які мали вищу математичну освіту. Саме для них, здається, і був обладнаних цей комп’ютерний зал.

Ми пройшли в кінець коридору, підійшли до важких різьблених дверей. Нас зустрів охоронець-гігант, кивнув нам — його попередили через малюсінький навушник у вусі про наш прихід — і відкрив двері та впустив мене у величезний і тихий кабінет директора казино.

Той сидів за довгим столом, а десь із п’ятнадцять моніторів стежили за тим, що відбувалося в основних залах. Звісно, адміністратор бачив мою гру. Саме він наказав:

— Зупиніть його і приведіть до мене.

Тепер ми могли познайомитися.

— Сідайте, — запропонував він.