Євген Є - Мільйон на рулетці

— Що-небудь випити? Може, попільничку?

Мій супутник відповів:

— Принеси йому табурет, а мені попільничку.

Стіл, біля якого я опустився на високий табурет, був порожній, і круп’є щойно запустив рулетку.

— Робіть ваші ставки.

Перша гра, але це не мало значення. Тим паче, я поки що не грав. Я чекав. Я дивився, як грає той, що попросив для мене табурет.

А він із двома жменями фішок по п’ять доларів робив ставки — по одній фішці. Просто так. Або на число, або на пару, або ж просто на колір.

Він курив. Гра була для нього лише забавкою. І виграючи, він кидав круп’є фішку на чай.

Той кланявся:

— Спасибі, — і клав фішку в щілину в столі, у скарбничку, куди ховалися всі чайові.

І вони починали спочатку: «Робіть ставки». Фішка на будь-яке число. «Ставок більше немає». І кришталева пірамідка на порожнє поле. «Виграло двадцять чотири. Ви програли». І так майже сорок разів, поки безупинне випадання виграшних номерів не почало вимальовуватися в систему.

Поки я не відчув, що вже час.

І, взявши чотири фішки по «п’ятдесят», я зробив ставку на «шістнадцять».

Обертання колеса і голос круп’є, який остаточно відключив мене від усього, що відбувалося навколо:

— Виграло «шістнадцять».

Я поринув у той стан, що перетворював ніч на чотири хвилини і притлумлював моє сприймання навколишньої дійсності. Ми залишилися вдвох із круп’є, і не існувало нічого крім його голосу, моїх пальців, стосиків фішок і його лопатки з довгою ручкою.

— Робіть ваші ставки.

«П’ять».

— Ставок більше немає.

Я навіть не глянув на колесо. Не чув стукоту кульки.

— Виграло «п’ять».

— Робіть ваші ставки.

«Дев’ятнадцять».

— Ставок більше немає.

— Виграло «дев’ятнадцять».

— Робіть ваші ставки.

«Двадцять дев’ять».

— Ставок більше немає.

— Виграло «двадцять дев’ять».

— Робіть ваші ставки.

«Двадцять вісім».

— Ставок більше немає.

— Виграло «двадцять вісім».

Я вигравав, ні на секунду не задумаючись про гру. Я був налаштований на виграш. Хоча, правильніше сказати, на виграш був налаштований мій мозок, він віддавав накази пальцям.

«Тринадцять».

«Тридцять шість».

«Одинадцять».

Я поставив на «тридцять п’ять» і програв.

Але одразу ж знову виграв, збільшивши ставку вп’ятеро.

Я вигравав раз за разом, і система не підводила мене. І я знав, що виграє «п’ятнадцять», коли попросив круп’є поміняти мої фішки з «п’ятдесяти» на «двадцять п’ять», віддавши йому весь залишок на чай.

«Двадцять два».

«Вісімнадцять».

«Дванадцять».

І через два кони відразу чотири ставки:

«Три», «третя дюжина», «червоне», «лишка» — я виграв у всіх чотирьох.

Я знав цю гру. Я жив нею вже багато років. Я придумав стільки систем, що «теорія імовірності» була для мене просто дитячою лічилкою. Я грав і вигравав без емоцій, без почуттів. Стіл перетворився на конвеєр, за яким стояло два круп’є на одному кінці, а я на іншому, — звідти сипалися фішки з виграшем.

Я знав десять із одинадцяти чисел, на яких зупинялася кулька. Мій мозок породжував їх, тому що в ньому не існувало нічого, крім них.

Я не сумнівався, що наступним випаде «тридцять шість», і поставив на нього.

Я був упевнений, що виграє «двадцять вісім», коли міняв фішки по «двісті п’ятдесят» на фішки по «тисячі», але виграло «чотири», а розпорядники гри вирішили, що й цього разу я зміг угадати числа. Круп’є поміняли, навіть не попередивши мене.

— Виграло «чотири».

Я глянув на гору фішок, які вони підсунули до мене.

Я зрозумів, що колесом керує інша людина, тільки коли почув її голос:

— Робіть ваші ставки, — голос був злим.

Але даремно круп’є сердився.

«Двадцять один».

— Ставок більше немає.

І через секунду:

— Виграло «чотири». Я одразу зрозумів, що круп’є навмисно направив кульку на «четвірку», і що тепер виграватимуть тільки ті номери, які вибере він.

Гра втратила сенс, але я не міг зупинитися. Ніщо не могло зупинити мене. І я поставив на «сім», будучи впевненим, що це число випаде наступним, і зовсім не здивувався, коли кулька зупинилася ліворуч від сімки на «двадцять вісім».

Наступним мало виграти «десять», і я потягнувся до стосика фішок, щоб поставити на «десять». Але тут чиясь рука торкнулася до мого плеча, і чийсь голос сказав мені:

— Досить, — те слово, після якого я мав зупинитися.

Дотик, слово — і гра закінчилася, перестала існувати для мене.