Девід Хогган: Міф про шість мільйонів

Аманн рішуче відкидає тезу Ніцше про те, що християнство є кульмінацією жидівської традиції. Він з великою переконливістю доводить, що християнство, навпаки, є довершеним відходом від жидівського поняття про «обраний народ». Він відзначає полеміку численних пропагандистів, ворожих до Німеччини, про те, що Гітлер прагне зробити «обраний народ» з німців. Аманн відкидає це й наполягає на єдиній спільності європейської культури. Він висловлює думку, що справжня християнська традиція закликає всіх європейців зберігати як завбачливу ворожість, так і необхідний фронт захисту проти жидів. Аманн вважає, що робітничі сили в інших європейських країнах зрештою породять в себе подібне ставлення до жидівського питання. Тим часом Німеччина розірвала хватку «чужої і агресивної жидівської пожадливості над своєю духовною і матеріальною спадщиною». Аманн вперто наполягає на тому, що заходи, вжиті проти німецьких жидів 1939 року, придатні на всі часи для захисту німецьких інтересів.

Жиди були приголомшені новими доктринами і поняттями не менше, ніж сама Німеччина. Аманн розглядає жидівський народ як розколотий на прихильників асиміляції і більш сучасних сіоністів, втім він не вірить у те, що так вже важко передбачити остаточний і повний тріумф сіонізму. У націонал-соціалізму і сіонізму існувала природна єдність інтересів у неприйнятті асиміляції жидів. І це відбувалося через те, що німецька влада була готова повністю співпрацювати з сіоністами в організації концентрації жидівського населення на певних територіях. Сіонізм був породжений сучасними національними рухами в Східній Європі в контексті особливої ​​жидівської традиції, а націонал-соціалізм був породжений політичним, економічним і військовим крахом Німеччини в Першій світовій війні. Початок жидівської емансипації в Європі Аманн відстежує від перших актів про емансипацію, виданих в революційній Франції 1791 року. Ці акти він розглядає як початок серйозної загрози для європейської цивілізації. Особливу увагу він приділяє ретельному дослідженню прихильників емансипації в Німеччині, починаючи від Лессінґа і завершуючи повною реалізацією самої емансипації в 1848 р. Аманн стверджує, що жиди забезпечили собі впливову позицію в Німеччині до початку Першої світової війни, проте додає, що цій впливовій позиції, ймовірно, не був би кинутий серйозний виклик, якби 1918 року вона не призвела до поразки Німеччини. Відмінні за своєю суттю обставини, що обмежують позиції жидів в різних країнах, розглядаються Аманном як важливий предмет для досліджень в рамках Департаменту з жидівського питання у співпраці з Державним інститутом історії.

Аманн визнавав існування 1939 року широкої всесвітньої симпатії до жидів, що ущемлялися в Німеччині. Це мало місце через явну солідарність інтересів між ліберальними жидами та їхніми прибічниками на Заході — з одного боку і більшовицьким жидівством на Сході — з іншого боку. Як на Сході, так і на Заході на Радянський Союз дивилися з особливою симпатією за те, що 1917 року він зруйнував антижидівського царського велета і замінив його режимом, в якому жидівський вплив був більший, ніж у будь-якій іншій країні світу. В революційному союзі цих східних і західних сил проти Німеччини Аманн бачив постійну загрозу світові. Більш освічена позиція щодо жидівської загрози на Заході могла бути єдиним способом в найближчому майбутньому для подолання цієї небезпеки. Аманн і не підозрював, що традиційні британські прибічники «рівноваги сил» скористаються наявними настроями для породження найближчим часом страшної війни, якої він [Аманн] так побоювався.

Книга Аманна не містить вульгарної антижидівської пропаганди. Саме вона якраз жодним чином не доводить необхідності антижидівської політики, а навпаки, сприймає цю необхідність як деякий трюїзм, заснований на старих усталених традиціях. Цим традиціям, зрозуміло, надавалося особливе значення в епосі комунізму, який тоді набирав міць. Книга Аманна була більш типовою для офіційного німецького ставлення до жидів за часів Гітлера, ніж дивакуваті висловлювання самозваного індивідуаліста з Нюрнберґа, ґауляйтера Франконії Юліуса Штрайхера (Julius Streicher) в його сенсаційній газеті «Дер штюрмер» («Der Stuermer»), чи нашою мовою «Бунтар». В усій Німеччині це була єдина газета подібного штибу, а 1939 року німецький уряд її закрив. «Дер штюрмер» містила багато грубого гумору, карикатур і закликів до старих стереотипів. Проте для Сполучених Штатів, Великобританії і Франції не має бути ані найменшого виправдання щодо співпраці з Радянським Союзом в Нюрнберзі в 1946 р., коли вони спільними зусиллями домоглися страти Юліуса Штрайхера. На той час Радянський Союз був єдиною країною у світі, в якій висловлювання антижидівських ідей вважалося тяжким злочином.